Букет улюблених квітів. Светлана Талан

Колян не вбивця?

      – Звідки я знаю? У нього взагалі нічого не можна випитати. Плаче й усе.

      – А ти влаштував йому справжній допит? – зіронізувала Тамара, наливаючи в каструлю воду.

      – Запросив матір того ненормального та при ній кілька разів спробував отримати від нього пояснення.

      – І що?

      – Постійно плаче, проситься до мами, – говорив чоловік. – Повторює: «Тьотя вбилась», «Треба рятувати», «Крові багато. Страшно!». Ото й усе зізнання.

      – Ще раз повторюю: я впевнена, що Колян убити не міг!

      – Навмисно – ні, а якщо ненавмисно? Може, він її не хотів убивати, а вдарив чимось по голові, а потім злякався. Розумієш, Томо, жінка померла від удару в потилицю. Її тіло намагалися чи то приховати, чи то бозна-що з ним зробити, бо кров на асфальті була в одному місці, а труп лежав за кілька метрів від нього, в іншому. Якщо він не винен, то навіщо розкладав лілії по тілу вбитої?

      – Нам не зрозуміти хід думок таких людей, але Колян не вбивця і це ти зрозумієш згодом.

      – Може, й так.

      – То Коляна ще не відпустили із СІЗО?

      – Днями відпустять. Його батьки оплатили адвоката, сподіваються, що той доб’ється проведення судово-медичної експертизи. Якщо після неї Коляна визнають неосудним, то відпустять додому, – пояснював Анатолій. – Розумієш, Томочко, моя мета не залишити за ґратами хвору на всю голову людину, а знайти справжнього вбивцю.

      – То ти не вважаєш Коляна вбивцею?

      – Дуже сумніваюся, тому й хочу пробити чужинців.

      – Кого?

      – Прибулих.

      – І ці лілії… Хтось їх мені приносить і досі.

      – Потрібно виставити зовнішнє спостереження, аби вистежити його. Я поговорю з керівництвом.

      – Не треба за мною стежити! – обурилася Тамара. – Мені ще цього не вистачало!

      – Так ти будеш у безпеці.

      – Сама якось розберуся!

      – Як хочеш, – мовив тихо Анатолій і заплющив очі.

      Коли Тамара приготувала вечерю, чоловік уже міцно спав. Жінка розвісила у дворі випрану білизну, поглянула на небо – жодної хмаринки.

      Потім зайшла до будинку, замкнула двері, вимкнула світло й лягла спати в іншій кімнаті. Тамара зловила себе на думці, що задоволена тим, що Анатолій заснув і з ним не треба займатися сексом.

      «Так не буває, коли люди кохають одне одного», – подумала вона.

      Тамара знову згадала Марка. Їм завжди було мало всього: сексу, спілкування, обіймів, поцілунків, ніби щось ізсередини підказувало, що все це може враз обірватися і скінчитися. З Анатолієм не так. Вона вдячна йому, що він був поруч упродовж останніх п’яти років, рятував її від гнітючої самотності й підтримував, але… це все.

      «Це просто людська вдячність, а не кохання, – розмірковувала Тамара. – Я звикла до нього, мала за доброго давнього друга, а із сексом припустилася помилки. Я сама вигадала кохання до Толика, справжніх почуттів не було. Сподівалася, що так швидше забуду Марка, й не змогла. І чому останнім часом я так часто згадую його?»

      Тамарі не спалося.