Фалько. Артуро Перес-Реверте

тобі прийти.

      Фалько зміряв його уважним поглядом. Він знав, що начальник симпатизує йому. «Ти схожий на мого сина», – якось зізнався той. Однак розваги й світське життя підлеглих зовсім не цікавили його. Правильно зрозумівши цей погляд, адмірал відповів багатозначною в’їдливою посмішкою.

      – Там буде Ганс Шретер… Ви зустрінетесь віч-на-віч. Поговорите кілька хвилин. Він хоче познайомитися з тобою, але так, щоб не привертати увагу. Без офіційних візитів та іншої бюрократії.

      – Що я маю йому сказати?

      – Нічого, – адмірал учергове висякався. – Йдеться про зустріч нижчого рівня. Помовчиш і дозволиш на себе подивитися. Не бовкни зайвого. Шретер спробує промацати ґрунт. Він чув про тебе, і йому кортить скласти власне враження.

      – Ясно. Дивитися, слухати, мовчати.

      – Точно… До речі, на прийом завітає ще один наш знайомий німець – Вольфґанґ Ленц.

      – Представник компанії «Рейнметал»?

      – Так. Гадаю, прийде з дружиною. Її звуть Ута. Чи Грета. Щось подібне. Якесь коротке ім’я. Може, Петра.

      – Я її знаю.

      Анітрохи не здивований, адмірал криво посміхнувся. Ці двоє надто добре вивчили одне одного.

      – У біблійному сенсі?

      – Ні. Формально. Торік зустрів її з чоловіком у Загребі, на званій вечері. Пам’ятаєте? Ви теж там були.

      – Авжеж, пам’ятаю, – гримаса змінилася презирливим смішком. – Пухка білявка… з величезним вирізом на спині, що відкривав голу дупу. Повія, як і всі німкені. Дивно, що ти не погрався з такою корівкою.

      Фалько ухильно усміхнувся, ніби вибачаючись.

      – Я пасся на інших луках, адмірале.

      – Розумію, – той розсіяно дивився на нього, думаючи про щось своє.– Хай там як, а зараз ці німці запрошені на прийом як почесні гості. Треба з’ясувати, чи можуть вони стати нам у пригоді.

      – Це якось пов’язано з нашими справами в Аліканте?

      Вказівний палець адмірала націлився на нього, мов ствол пістолета.

      – Я жодного разу не згадав про Аліканте, хлопче. Второпав?

      – Второпав.

      Праве око набуло більш суворого, холодного виразу.

      – Я нічого не казав ні про Аліканте, ні про будь-яке інше місце земної кулі.

      – Анічогісінько.

      – Годі прикидатися розумником. Вставай зі стільця і забирайся звідси. Побачимось завтра, за чверть до десятої, на вулиці Консуело. Маємо зустрітися з Поведою… Ще одне прохання. Одягни військову форму.

      – Форму? Ви серйозно?

      – Атож! Сподіваюсь, вона в тебе збереглася. Звісно, якщо її не зжерла міль.

      Здивований, Фалько повільно звівся на ноги. Він не був військовим. Радше навпаки. У 1918 році його з ганьбою вигнали з Морської академії через скандальну інтрижку з дружиною викладача й бійку з ображеним рогоносцем, що зчинилася під час лекції про мінно-торпедне озброєння. Однак, коли спалахнула війна, адмірал роздобув для нього звання капітан-лейтенанта (тимчасово, в професійних цілях). У франкістській