Фалько. Артуро Перес-Реверте

за стоянкою таксі, влаштувався автомобіль «пежо». Усе йшло за планом. Фалько пригальмував і вичекав рівно стільки часу, щоб Павук наздогнав його. Можна було не озиратися – пахощі брильянтину в поєднанні з трояндовою водою ні з чим не переплутаєш.

      – Так, це була вона, – підтвердив Павук і передав йому маленький шкіряний портфель.

      Зануривши руки в кишені пальта й насунувши капелюха на очі, він квапливо почимчикував тьмяно освітленою вулицею і зрештою зник у темряві. Фалько попрямував до «пежо» – двигун гурчав, на водійському сидінні застиг чорний силует, – відчинив задні дверцята й усівся, поклавши плащ убік, а портфель – на коліна.

      – Маєте ліхтар?

      – Так.

      – Дайте мені, будь ласка.

      Водій простягнув йому ліхтарик, увімкнув першу передачу і рушив з місця. У світлі фар промайнули безлюдні вулиці, що змінилися околицями міста й шосе, обсадженими деревами, чиї стовбури були розфарбовані білими смугами. Фалько натиснув на кнопку й, огорнений слабким сяйвом, заходився розглядати вміст портфеля: надруковані на машинці листи й документи, записник із численними телефонами й адресами, дві вирізки з німецьких газет і посвідчення на ім’я Луїзи Ровіра Бальсельс зі світлиною і печаткою уряду Каталонії. Чотири документи мали гриф іспанської комуністичної партії. Фалько заховав усе назад, відклав ліхтарик, зручніше влаштувався на сидінні, заплющив очі й відкинув голову на подушку, послабивши вузол краватки й накрившись плащем. Навіть тепер, у розслабленому стані, привабливе кутасте обличчя, на якому пробивалася щетина, не втрачало свого звичного веселого й приязного виразу, хоча інколи жорстокий оскал змінював його до невпізнанності. Здавалося, власник цього обличчя повсякчас спостерігає за якоюсь трагікомічною виставою всесвітнього масштабу, де одну з ролей відведено йому.

      За вікном невпинно пролітали пофарбовані в біле дерева обабіч шосе. Перш ніж поринути в сон, Фалько, заколисаний похитуванням автомобіля, згадав ноги вбитої жінки. Дуже прикро, подумав він крізь дрімоту. Змарнований шанс. За інших обставин він залюбки провів би ніч поміж цих розкішних ніг.

      – Нове завдання, – сказав адмірал.

      За його спиною, у вікні, над голими гілками дерев височіла маківка собору Саламанки. Рухаючись проти світла, керівник НІОС – Національної інформаційно-оперативної служби – підійшов до великої, розміром із пів стіни, мапи Піренейського півострова, що висіла поряд із полицями з енциклопедією «Еспаса» та портретом каудильйо.

      – Нове кляте завдання. Брудне й неприємне, – повторив він.

      Вимовивши цю фразу, адмірал дістав зім’ятий носовичок із кишені вовняного піджака – він ніколи не носив військову форму у своєму кабінеті,– гучно висякався і поглянув на Лоренсо Фалько так, ніби той був винен у його нежиті. Потім, сховавши носовичок, метнув швидкий погляд на праву нижню частину мапи й тицьнув туди пальцем.

      – Аліканте.

      – Червона зона, –