Кращий вік для смерті. Ян Валетов

руку Білки на своєму комірі. Секунда – і він упав на траву, дихаючи на повні груди. Над ним височіло нереально зоряне небо, таке високе і красиве… Він із насолодою втягнув повітря в легені, силкуючись очистити їх від…

      – Бігом! Бігом!

      – Не можу… – видихнув він.

      – Здохнеш. Встав і пішов!

      І він знову встав, тому що йому було соромно здохнути ось тут після того, як він усе-таки виліз…

      Погоня розгорнулася за якусь сотню метрів від них. Книжник крізь підлісок бачив, як танцюють язики полум’я за вікнами Бібліотеки. Його Бібліотеки. Його дому. І відразу ж відвернувся. Треба було дивитися під ноги. Білка спеціально не йшла у відрив, хоча могла давно зникнути безслідно. Книжник подумав, що вона рятує не його, а книжки, що лежать у рюкзаку. І його вміння складати з букв слова. Не більше. Сам він ніякої цінності не становив – худий, невмілий, проблемний тягар. Бездомний ізгой.

      Вони звернули, намацуючи нову стежку. Крики переслідувачів лунали тихіше – плем’я явно збилося зі сліду, але Тім знав, що це ненадовго.

      Слідопити свою справу знали туго, а їх із Білкою можна було знайти, навіть якби вони літали, тільки по запаху, було б бажання. Бажання, судячи з усього, було. А вже після смерті Ноги…

      Знову поворот.

      І тут Книжник зрозумів, куди веде його супутниця, і ледь утримався від того, щоб не повернути назад.

      Білка прямувала до Боліт.

      Роздiл третiй. Болота

      Облом дивився на Ногу. Нога все ще димів.

      Він не встиг обгоріти до кісток, тіло витягли раніше, ніж Бібліотека зайнялася всерйоз, але засмажитися встиг. Одяг обвуглився, шкіра взялася клаптями, дуже постраждали нижні кінцівки, над якими вогонь попрацював найбільше – черевики і плоть стали одним цілим. Нога виділяв такий запах смаженого м’яса, ніби його спеціально запікали на багатті.

      – Хробак утік? – запитав Облом крізь зуби.

      – Утік, – відповів Свин.

      – Коли ми зловимо його, я зажарю його живцем.

      – А її ти віддаси мені… – посміхнувся Свин. – Я її теж зажарю!

      Він засміявся, похрюкуючи. Саме за цей сміх і за кругле обличчя, на якому красувався ніс із вивернутими ніздрями, Свин і отримав своє прізвисько.

      Із темряви випірнув Бігун. Він був злий і зосереджений, як мисливець, який переслідує здобич. Він і був мисливцем, який переслідує здобич, тільки дичина на цей раз була людською. Сухий, маленький, дуже швидкий і дуже жорстокий – блискучі чорні очі, несподівано великі для гострого смаглявого обличчя із застиглою на ньому посмішкою. Бігун завжди посміхався, але від одного погляду на цю посмішку навіть у Облома пробігав мороз поза спиною.

      – Пішли, – сказав він неголосно. – У бік Болота пішли. Я завжди говорив, що у неї там нора.

      – Як ти думаєш, вони забрали те, за чим приходили? – Облом змахнув рукою, кличучи челів-мисливців.

      Бігун кивнув.

      – Значить, Книжник не брехав.

      – Точно, – вишкірився Бігун. – Не треба