Кращий вік для смерті. Ян Валетов

то білченяті, чи то самій собі. – Пора.

      Вона зробила крок вперед, до зелених збройових скринь.

      Іще через хвилину вона вже закривала за собою люк. Опустившись, кришка натягнула кілька сталевих ниток, що розкинулися від кута до кута, немов звела бойову пружину.

      Тім чекав її біля підніжжя – щуплявий, зіщулений від утоми і холоду, розгублений.

      – А де мішки? – запитав він.

      – Уже занурені.

      – Куди?

      – Зараз побачиш…

      Човен був металевий, Книжник навіть згадав правильне слово – алюмінієвий, і тому непогано зберігся. Він стояв, утупившись носом у берег, а за його кормою простягалося на багато миль зелене, вкрите густою ковдрою з туману і ряски Болото.

      – Стрибай!

      – Ти збираєшся…

      – Не дратуй мене, Книжнику. Роби, що я тобі кажу, і залишишся живий.

      – Це ж Болото мертвих! – прохрипів Тім здавленим голосом.

      – Точно. Це означає, що вони попрямують в обхід і ми виграємо, як мінімум, добу. А то і дві. Сідай. Нíколи. Вони вже йдуть за нами.

      Тім ступив у човен, і Білка негайно ж відштовхнула «дюральку» від берега довгою жердиною. Туман заклубочився, пожираючи полишені дерева, зашаруділа ряска, яка оточувала низький облізлий борт суденця. Пронизливо закричав невидимий нічний птах, і Книжник ледь не закаляв штани від цього сумного крику, але стримався і сів на жорсткій лавці на носі. Він витягнув із рюкзака атлас, знайшов потрібну сторінку і, покрутивши головою, прикинув сторони світу.

      – Добре, що нам потрібно на схід, – сказав він неголосно, звертаючись до Білки. – Ми пливемо в потрібному напрямку. Знаєш, тут на карті є… Загалом… Колись тут були озера. Кілька. Коли одне пов’язане з іншим – це називається каскад. Ходили великі човни – пароплави. Багато невеликих містечок по берегах…

      – Я бачила руїни.

      – Куди нам потрібно потрапити? Я подивлюся по атласу.

      – Це неважливо. Поки що нам потрібно вижити, – відповіла вона. – А вижити – це забратися звідси до того, як нас знайдуть.

      Туман був настільки густий, що Тім не міг розгледіти її обличчя – тільки силует на кормі, який спритно працював шестом.

      – А з рештою ми розберемося потім…

* * *

      Сонце вже встало над горизонтом, коли з лісу вийшли розвідники. Вони рухалися обережно, з великою осторогою, але в міру того, як ставало світліше, сміливість поверталася до челів.

      Книжник залишив після себе не слід, а цілу просіку, будь-який мисливець міг пройти по ній із зав’язаними очима – прим’ята трава, шматки бруду, що зберігають у собі сморід екскрементів, відбитки підошов на сирій землі.

      – Диви, – сказав Облом із повагою, розглядаючи сліди. – Хробак тупцяє напролом, а після неї – нічого. Як повітрям летить…

      – Книжник ніколи не вмів ходити лісом, – кивнув Бігун. – Дивись… Б’юсь об заклад, її нора на ось тій старій вербі!

      – Із чого ти взяв? – здивувався Свин. – Навіщо будувати будинок на дереві?

      – Найкраще місце, – погодився Облом, не звертаючи уваги на здивовану фізіономію Свина. – Огляд