Круговерть. О. Генри

підняло пікантну та блискучу чашу до моїх вуст. Я вдячно сьорбнув із неї. Ключі від Мангеттена належать тому, хто здатен їх носити. Маєте стати або гостем міста, або його жертвою.

      Наступні кілька днів були золотими та срібними. Едвард Пінкгаммер, хоча його вік налічувався лише годинами, відчував рідкісну радість від того, щоб прибув у цей розмаїтий світ уже цілком сформованим і без зобов’язань. Я захоплено сидів у театрах і в ресторанах на дахах, із яких тебе немов чарівним килимом-самолітом переправляли в дивні та чудесні краї, сповнені веселої музики, симпатичних дівуль і гротескних кумедних екстравагантних пародій на людський рід. Я вештався туди-сюди, як заманеться, не обмежений рамками простору, часу або поведінки. Я обідав у дивних кабаре, у ще дивніших les d’hôte[60] під звуки угорської музики та дикі волання метушливих митців і скульпторів. У місцях, де нічне життя тріпоче в електричному сяйві, як кінематографічна картинка, мерехтять капелюшки жінок, їхні коштовності, і ті, кого вони прикрашають, і чоловіки, котрі роблять усе це можливим, усі зустрічаються з веселощами й ефектними видовищами.

      І серед усіх цих сцен, про які я згадував, я дізнався одну річ, про яку ніколи раніше не знав. Це те, що ключ до свободи перебуває не в руках Розпусти, його міцно тримає Умовність. Товариство має ціну, яку доводиться платити, інакше ви не зможете не ступити на територію Свободи. У всьому блиску, безладі, демонстративності, невимушеності, які бачаться на перший погляд, я помічав цей закон, ненав’язливий, але міцний, як сталь. Тому на Мангеттені доводиться коритися цим неписаним законам, і тоді ви будете вільнішим за вільних. Якщо ж ви відмовляєтеся їх виконувати, то одягаєте кайдани.

      Іноді, коли мій настрій спокушав мене, я линув до величезних зал, в яких м’яко шелестять пальми, що пахнуть світським життям і витонченою стриманістю, і серед яких можна також пообідати. Я знову вирушав на пароплавах, запруджених галасливими, розбалуваними, нестримними клерками й продавчинями з фальшивими коштовностями, котрим забаглося розваг на берегах острова. І завжди поряд був Бродвей – блискучий, пишний, хитрий, мінливий, жаданий Бродвей, до якого звикаєш, як до опіуму.

      Одного разу, коли я увійшов до свого готелю, якийсь кремезний чолов’яга з довгим носом і чорними вусами перегородив мій шлях у коридор. Коли я хотів обійти нахабу, він привітав мене з образливою фамільярністю.

      – Привіт, Белфорде! – залементував він. – Що ти в дідька робиш у Нью-Йорку? Не думав, що щось може відірвати тебе від книжок і витягти з нори. Пані Б. з тобою, чи це маленька справа на одного, га?

      – Ви помилилися, сер, – холодно відрубав я, видираючи свою руку з його. – Мене звати Пінкгаммер. Дозвольте!

      Чоловік відступив убік, вочевидь, неабияк здивований. Коли я підійшов до ляди портьє, то почув, як той дзенькнув, викликаючи коридорного, і щось сказав про телеграфні бланки.

      – Розрахуйте мене, – звернувся я до клерка, – і за півгодини принесіть мій багаж. Не хочу залишатися там, де мені докучають шахраї.

      Того самого

60

Les d’hôte (франц.) – господарі.