Григорій Косинка. Отсутствует

паничу наш, – сказала, – на вулицю нівроку вам, навідується, а дров урубати, то… «хай тато».

      Пожурила і пристрамила його тоді Оксанка; батько наче не чують цього – сива голова туркоче дітям якісь казкові слова:

      – Ми вже того щастя не зазнаємо, а прийде, діти, тая… Та всім убогим людям дадуть землі…»

      Надходила багата кутя, Святий вечір. (Наступ Муравйова на село. Руїни, десятий відповідає. Смерть Фавстового батька. Скрині. Хлипало у бур’янах зотліле село. Образ матері. – Авт.).

      – «Надівай, Оксанко, стрічки Насті, в’яжи червоного пояса Яцеві».

      (Змалювати до дрібниць сцени бою. На чолі загону – Прокіп Конюшина. Фавст-Конюшина збожеволів у карцері. – Авт.).

      Сторожукове пильне око; заспане, пом’яте якесь, мов простирадло у повії, обличчя, мутні очі, особливі вуса, схожі на тоненькі ковбаси – (підливані), якісь тютюновим димом; у передніх яснах – два здорові, вовчі зуби, валькована шия…

      Він, Сторожук, вклоняться Бейзерові:

      – Хилий какой-то… – Сміється Сторожук.

      Веселий він, звичайно, завжди в такі урочисті хвилини. Мугикає з пісні два рядки.

      Нудить Сторожукові горілка, тоді йде ригати до раковини, йому нагадують, що треба поспішати.

      Камера. Фавст узяв з нар свою торбу, розв’язав її, підходить до Конончука, каже:

      – У вас, дядьку, хвалилися, син є? Але він увечорі не принесе сюди – прийміть мою, я буду вашим гостем сьогодні.

      Він повертався до Клєнцова:

      – Не радійте, офіцере, з моєї страти… Пам’ятайте: «сотні поляжуть, тисячі натомість стануть до боротьби…»

      Маламет молився богові. Вечір, ніч.

      Фавст нерухомо сидів годину, скоса дивився на всіх нас і тихо шептав щось, а далі підвівся, поспитав пана Яцьківського:

      – Де, твоя, Яцьківський, кружечка з (орлами), га? Дайте мені води!

      Голос зростав, переходив у шепотіння:

      – Чуєте, Сторожук списки читає?…

      Він ще припав був до відра й пив воду, але після цього, свідомого, здавалося нам, вчинку, – він уже не приходив більше до свідомости, він збожеволів.

      Ловив руками повітря, ніби намагався смикнути за повід коня… Бігає по камері, гукає:

      – Кіннота, на коні! До бою!..

      – Хлопці, чий кінь збіжить з Іскрою? Сторожукові потрібна кров моя? Маєш її, пий!

      Він ударив щиколотками по пругові дверей, розбив до крови руки і, на здивовання усіх, почав малювати на стіні велику літеру… Не скінчив, а знову гукнув на всю камеру:

      – Кіннота, на коні! Рівняйся, до бою ладнайся!

      На порозі камери стояв Сторожук. Він узяв Фавста за скривавлену руку, міцно стиснув її, глянув своїми мутними очима на всіх нас і вивів Конюшину з камери востаннє…

      Камера заніміла з жаху.

      У сусідній камері, «етапній», співали студенти – новаки ще нашої тюрми:

      Ой, радуйся, земле,

      Син Божий народився…

      А Конончук держав у руках шматок хліба, що його дав йому Фавст з Поділля, і ридав.

      2. 4. 1923.

      Сину