Григорій Косинка. Отсутствует

за часом!»

      Даючи інтерв’ю з приводу постанови ЦК від 23 квітня 1932 року про критику, сказав: «…Критикам – не лише виловлювати, як то було досі, ідеологічні зриви того чи іншого автора, а допомагати аналізувати ці ж хиби в світлі художніх засобів і загального спрямування цілого твору…»[10]

      Не любив неорганізованості, розхристаності, нехлюйства. Сам був акуратний, одягався охайно. Ультрамодних речей не носив. Якось купила йому картату сорочку. Не схотів носити й сказав: «Не переконуй, що модно, і не умовляй. Не буду я її носити. От і все…» Вираз «от і все…» вживав тоді, коли хотів припинити розмову на цю тему.

      Природу нашої землі Косинка любив так палко і так милувався її красою, що розповісти про це звичайними словами не можна. Любив він зоряне небо і росяні світанки, багряні сутінки і одвічну красу Дніпра, повінь на Дніпрі і широчінь степів, шелест жита, квітування дерев, біло-синій пухкий сніг і пахощі вітру… Та хіба можна про все розповісти! Казав: «Так цікаво знати, про що саме співають пташки? У них така складна симфонія…»

      Довго і уважно спостерігав було за якоюсь комашиною, кажучи: «Шкода, що я не біолог, адже так люблю спостерігати за життям природи. Люблю все живе. Все, що росте, цвіте, співає, щебече, бігає, літає, – радує мене! Де життя – там радість і краса, краса…»

      Милувався наснаженими сонцем кетягами палахкої калини, гронами жовтогарячої горобини. Дуже любив квіти. З нетерпінням чекав появи весняної квітки сон-цвіт. Не міг надивитися на струнку рожу, на білі троянди, оксамитові красолі. Найбільше ж любив барвисті ніжні польові квіти, а серед них білі ромашки і червоні косинці.

      Квітка червоні косинці, як звуть її на Київщині, по-науковому це – плакун верболистий – Lythrumsalicaria. Вона має багато народних назв: залізняк червоний, болотний бурячок, откасник та інші. Від неї походить літературний псевдонім Григорія Михайловича – «Косинка».

      Дехто з товаришів говорив йому: «У тебе таке хороше прізвище – Стрілець, воно й пасує тобі, і раптом такий нецікавий псевдонім. Не всі ж знають, що взяв ти його від квітки, думають, що це – хусточка…»

      Григорій Михайлович відповідав: «Мені байдуже, що думають. Квітка ця маловідома, а вона така ніжна й красива, скромна і разом з тим велична. Квіти приносять радість і збуджують у душі людській тільки хороше. Псевдонім залишається, от і все…»

      Пригадую, були ми якось у Сочінському будинку творчості і вперше побачили могутні магнолії у цвіту з п’янкими пахощами. Григорія приголомшила краса і цього дерева, і рослинності навколо. Сказав він тоді: «Я думав, що немає нічого красивішого за наші гаї, лани, за рослинність у степах і долинах моєї прекрасної рідної України. Бачу, що природа Кавказу має свою принадність. Проте сказати, що мені приємніший п’янкий дух магнолії за пахощі степу, полину, – це ще питання…»

      І додав: «А давай, Тамарча, пошлемо твоїм подружкам привіт на листку магнолії». Я здивувалася й кажу: «Як це послати поштою листок? А марка?» – «А ти марку приший. Певен, що

10

Літ. Газета. – 1933. – 27 черв.