Григорій Косинка. Отсутствует

що от такий-то роман ніхто не бере. І тут почувся голос Косинки:

      – Його й вогонь не візьме!

      Гриць швидко помічав типове в людині, висміював негативне. Його характеристики були влучні, соковиті. Вдало підбирав епітети. Читав чи декламував як справжній майстер художнього слова. Голос – дзвінкий, приємного тембру, чітка дикція.

      Косинка часто виступав на ювілейних літературних вечорах. Пригадую такий вечір у січні 1927 року з нагоди 25-річчя літературної діяльності Василя Стефаника. На вечорі Григорій Михайлович читав новелу Стефаника «Сини» і присвячений письменникові вірш Марка Черемшини «Під осінь». Читав так гарно і так зворушливо, що аудиторія слухала затамувавши подих. Помітно було глибоку схвильованість і сльози на очах слухачів. У відгуках на вечір у пресі тоді писали: «Надзвичайне враження зробили на аудиторію «Сини» у читанні Косинки…»

      Григорій Михайлович писав статті до річниць видатних людей. У травні 1921 року, вшановуючи пам’ять Івана Франка, видрукував статтю під назвою «Вічний революціонер». У червні того ж року в газеті «Більшовик» з’являється його велика стаття про Михайла Драгоманова «Слава борцеві за міжнародну єдність трудящих».

      У 1927 році відзначали 40-річчя літературної діяльності Ольги Кобилянської. Григорій Михайлович надіслав їй вітального листа, який зберігається у музеї Кобилянської у Чернівцях.

      І читанням, і розмовою Григорій умів зацікавити слухачів, він справді-таки перевтілювався у кожний персонаж. Тонка іронія надавала привабливості його розповідям.

      Коли бували у знайомих або збиралися у нас, то просили Григорія Михайловича розповісти якусь історію чи випадок. Казали: «Послухаєш Косинку – як у театрі побуваєш…»

      Де був Косинка, лився потік доброзичливих жартів, дзвенів сміх. У товаристві він, як кажуть, був душею, його любили й часто називали Косиночкою, а при зустрічі зверталися: «А, здоров будь, Косиночко!»

      Поводився з людьми просто, привітно. Без зайвого гонору, зверхності, хоча був уже тоді відомим і популярним письменником.

      Сусіди (жили ми у спільній квартирі) поважали й любили його. Зустрічаючи літню людину чи дитину, він ніколи, було, не промине, щоб чогось не запитати або не сказати щось доречне.

      У сусідів була маленька доня Олюнька. Григорій Михайлович любив побавитися з нею. Читав їй книжечки. А коли вийшла з друку його казка «Зимівля звірів», то першій їй подарував книжечку і сам прочитав. Олюня полюбила цю казочку. З того часу, стукаючи до Григорія Михайловича, вона зверталась словами казки: «Пусти, брате, погрітися». – «Ні, не пущу», – відповідав, як у казці, Григорій Михайлович, широко відчиняючи двері й щиро усміхаючись.

      В сім’ї був уважний. З глибокою пошаною ставився до моїх батьків. Ніжно любив свою матусю. У своїй родині був найстарший, перший син. Окрім Григорія, в родині було ще три хлопці і двоє дівчат. Про своє дитинство Косинка написав у новелі «На буряки» (1919). Працював ще малим хлопчиною на цукровому заводі, а далі «…року 1914 покинув сухий вишняк коло батьківської хати, а сам рушив на заробітки до Києва…» (уривок з