Григорій Косинка. Отсутствует

зрозуміла річ, люто лаявся на такі слова, але хіба можна зупинити Клєнцова?

      – …Пан Яцьківський, – не звертаючи уваги на лайку, говорив Клєнцов, – найбільше тужить за блискучим минулим Степана Баторія… А щодо вошей, то я на власні вуха чув, як він запитував одну бльондинку: з якого воєводства, пані? З Бельведеру?..

      Це, повторюю, була між іншим, побутова дрібничка, не варта серйозної уваги, бо сварилися ми день-у-день разів п’ять-шість, коли говорили на такі гострі теми. Я занотовую цю дрібничку тому, щоб колись намалювати образ Клєнцова, як носія великодержавного шовінізму.

      Пізніше, коли Фавст спав поруч мене, йому на світанку, – розповідав, – снилися сади у білому цвіту і зелене Поділля…

      – Весна, – казав, – часто сниться мені.

      Ми тлумачили ті сни його так, що швидко Фавстові ходити за плугом, швидко йому боронувати поле, бо коли сниться тобі щось зелене, то річ ясна – жити будеш. І село, казав, снилося: тліло в диму, наміткою білою з вишневого цвіту вкривалося, а коли додивлятися до тієї намітки, то пахла йому – рілля, заполона на пар; вона пахла, здавалося, торічним гноєм… І птиця у високому небі кричала.

      – Такий сон, – говорив мені Фавст. – Що він має значити?

      Я, пам’ятаю, не відповів тоді Фавстові, бо з цікавістю прислухався до розмови Маламета з паном Яцьківським:

      – У тибє болит зуб – говорив Маламет. – я ничево, не протестую… Пусть, у каждаго своя болезнь. Но когда в меня острий коліт, когда з меня кров капает, когда… – і ти ругаєш. Я, как я должен?..

      – Кумедія, їй-богу, – щиро, по-селянському, сказав мені Фавст. – Мені такий сон миленький наснився, а вони – за парашу гризуться…

      …Поднимайсь!

      У глухих коридорах свистять вартові, брязкають ключами, а прославлений на всю тюрму Сторожук, благословляє матюком Христа і нас усіх… Заспана камера встає, кидає жужмом постіль по кутках і, прокашлюючись, стає по-військовому у дві лави, був такий звичай – вибити в арештанта дух протесту, звести його бодай до образу Конончука, що давно вже втратив образ людський.

      (Декілька слів про Конончука. – Авт.).

      Це – темне і вбоге село, село, яке підписує собі акти обвинувачення трьома хрестиками, а вже пізніше, в тюрмі, падає додолу на коліна, коли побачить кришку хліба; нужа на такому Конончукові така велика і плідна, що здається іноді, ніби його тіло схоже на рябе мило… Коли пройде вранішня повірка – завжди коротка і занадто вже ділова – Конончук сідає, як каже Клєнцов, «читати газету»: бльондинки уп’ялись йому в тіло і треба довго шарувати Конончукові свої кістки товстою, мужицькою сорочкою, щоб примусити тих бльондинок падати й сипатися на поміст… Висівки сиплються – така нужа!

      Обличчя у Фавста кривиться, мов у дитини – він от-от, здається, розплачеться; важко зітхає, журно хитає головою і, допомагаючи Конончукові, бере одну бльондинку за лапки, кладе її на поміст і дико б’є черевиком…

      – Отак її треба! – приказує Фавст: – Ех, Конончук! Твоя бльондинка, видно, не з Бельведеру? Бачиш, вона не ляскає під черевиком, як пана Яцьківського воша. То воша,