Князь Ігор. Володимир Малик

злякав її.

      Ждан ще раз, уже тихше, погукав:

      – Я тут, княгине, в підземеллі! В порубі!

      Княгиня з острахом наблизилась до віконця. Нахилившись, запитала:

      – Ти хто?

      – Я княжий конюший – Ждан. Порятуй мене, княгине! Я ні в чому не винен перед князем. Заступися за мене! Випусти звідси! Або вислухай мене!

      Ярославна нічого не відповіла на це і на якийсь час зникла з-перед Жданових очей. Але незабаром загуркотів засув, скрипнули заржавілі завіси, і двері розчинилися. У супроводі гридня княгиня ступила до порубу. Довго призвичаювалася до напівтемряви, особливо непроглядної після яскравого світла сонячного дня, потім спитала:

      – Хто мене кликав?

      – Я, княгине, – виступив наперед Ждан, здригаючись від холоду.

      – А то хто? – Ярославна показала в темний куток, де поблискувала пара палаючих очей.

      – То смерд Будило… За давніх богів страждає тут… За треби їм…

      – Жахливо, – прошепотіла княгиня і повернулася до гридня: – Поклич князя! Хай прийде сюди!

      Коли гридень пішов, наказала:

      – Розповідай, за віщо тебе посаджено. Тільки щиру правду!

      – Княгине! – зойкнув Ждан. – Яка тут може бути лжа! Моя єдина надія – то правда… Сподіваюся, вона розчулить твоє серце, і ти заступишся за мене перед князем.

      І почав розповідати.

      І не помітив ні він, ні Ярославна, як у поруб тихо вступив князь Ігор і зупинився у дверях. Лише Будило хотів уклякнути на коліна, та князь приклав палець до рота – мовчи!

      Ждан хвилювався, розповідав нескладно, уривчасто – і про половецьку неволю, і про зустріч з Кончаком, і про Самуїла, і про Любаву, і про Славуту та великого князя київського, і про князя Ігоря, якому служив самовіддано і служив би ще вірніше, аби лише князь того забажав… Та найчастіше він згадував Любаву і той день, коли вирвав її з пазурів смерті і повіз до Києва, бо лише там мав надію врятувати її.

      Ярославну вразила ця розповідь, на очах у неї виступили сльози. Вона тихо запитала:

      – Ти так сильно кохаєш ту дівчину?

      – Кохаю, княгине… Хіба це вина моя?

      – Ні, я ні в чому тебе не звинувачую, бо розумію, що це таке – кохання… Мені здається, що я зробила б так само, коли б мій ладо потрапив у становище, подібне Любавиному. Вірю, що й він рятував би мене, незважаючи ні на що… Я проситиму князя, щоб він випустив тебе з цього жахливого підземелля…

      – І мене, княгине, – простягнув до Ярославни руки Будило. – Бо не вчинив я нікому зла: не вбив, не вкрав, не посягнув на честь… Усього й вини моєї, що до душі мені живі боги – сонце, вітер, води, ліси, зелені поля, а не мертві, намальовані людською рукою на стіні чи на шматку липової дошки… Заступися, княгине, перед князем, і я, всіма богами клянусь, слугуватиму тобі і твоєму князеві, довіку буду вірний душею і тілом.

      Він намагався дотягнутися до княгині, щоб поцілувати її руку чи одяг, але не зміг, бо не пускав важкий заржавілий ланцюг, що глухо гримкотів при кожному його рухові.

      – Хто ж тебе посадив сюди? –