Князь Ігор. Володимир Малик

з Самуїлом в Половеччину…

      – Знову від’їжджаєш, – Любавин голос здригнувся, темні очі зволожилися.

      – Але за місяць чи за два я повернуся і вже назавжди буду з тобою. Ми поберемося і поїдемо до мене на Сейм, у Вербівку. Збудуємо там хатку і вже ніколи не розлучатимемося.

      Любава пригорнулася до нього, схилила юнакові на груди голівку. Але очі її були пройняті смутком.

      – Не скоро ми поберемося, Жданку, – сказала сумно.

      – Чому?

      – Як же можна? Ще двох місяців не минуло, як убили мого дідуся… Має рік минути – тоді хіба… А раніше – ні…

      – Я ждатиму скільки треба… Та все одно ми будемо разом… От тільки з’їжджу в Половеччину…

      Вони ще довго шепотілися, мріючи про своє наступне спільне життя. І здавалося воно їм, як здається всім молодим, і нескінченно довгим, і таємничим, і привабливим. Ну й, звичайно ж, хотілося, щоб було воно щасливим… Їх уже не хвилювали пережиті небезпеки, хвороби, пригоди, бо всі їхні помисли були в майбутньому, в тому далекому прийдешньому часові, який манить молоду людину своєю таємничістю.

      Крізь вікно до хоромини непомітно вкралися сині сутінки, і тільки тоді Ждан спохватився. Наступає вечір, а йому ж іще збиратися в далеку дорогу! Він востаннє обняв дівчину, попрощався, обіцяючи якнайскоріше повернутися, і рушив до дверей…

2

      Залозний шлях починався в Києві і колись з’єднував його з Тмутороканню, а після захоплення її половцями – з Половецькою землею. Правим берегом він тягнувся до Заруба, де подорожні переправлялися бродом через Дніпро, і прямував на південний схід уже лівим, низинним, берегом, густо порослим очеретами, вільшняком і найбільше – лозою. Тому й прозвали його Залозним, тобто шляхом за лозами.

      Через притоки Дніпра – Сулу, Псел і Ворсклу – виводив він у Половецьку землю, що починалася на схід від Дніпра по річці Орелі, або Углу, як називали її наші предки – давні русичі. Шлях був нелегкий, небезпечний. Нерідко по ньому гасали половецькі орди. А у весняний час, коли у ріках піднімалася вода і затоплювала броди, доводилося споруджувати громіздкі плоти. Це забирало багато сил і часу.

      Самуїлова купецька валка щасливо подолала цей шлях і в середині травня стала табором під Оріллю. Вози поставили в коло – для захисту від несподіваного нападу.

      – Даю два дні відпочинку, – сказав Самуїл. – А потім поїдемо далі – до Кончака на Тор… Розкладайте багаття, варіть куліш, коней потриножте і пустіть на попас…

      Молоді київські кмети, що вміли в однаковій мірі й біля коней ходити, і з лука стріляти, і мечем орудувати, миттю кинулися виконувати цей наказ, бо за довгу дорогу стомилися і тепер наперед тішилися дводенним відпочинком.

      Попоївши, простелили тут же, на березі, проти сонечка, попони та свитки і повкладалися спати. Лише один Ждан залишився на чатах: виліз на стару вербу, зручно вмостився в розлогій розкаряці й уважно роззирнувся на всі боки.

      Ген-ген на видноколі, в тій стороні, де сходить сонце, стоїть Голубий ліс, що тягнеться аж до річки Самари. Здалеку він справді здається голубим.