Князь Ігор. Володимир Малик

читав книги, вів свій власний літопис, відводив душу піснями на князівських пирах, кохався в соколиних ловах, а ще – роздаровував доброту свого серця людям, які потребували і цієї доброти, і допомоги. Останнім часом це були Ждан і Любава. Уподобав молодят, як рідних.

      – Невже помре? – зітхнув Самуїл.

      – Всі ми смертні.

      – Бідний Ждан! Він, здається, щиро покохав цю дівчину…

      – Чомусь він довго не повертається. Хоч би нічого лихого не трапилося з хлопцем.

      – Я вже його жду не діждуся, – хитнув головою Самуїл. – Валка готова. Трохи підсохне – і будемо вирушати в Половеччину, а його все нема і нема… А він мені потрібен – знає мову, звичаї, дорогу. Та й сміливий нівроку!

      – Яким шляхом поїдеш?

      – Як завжди – Залозним… Правим берегом Дніпра до Заруба, там на той бік, до Переяслава, а звідти – до гирла Сули…

      – А назад?

      – Як Бог дасть… Правда, князь хоче, щоб я його ждав на Ворсклі біля Переволоки…

      – Які знайомі шляхи-дороги! – з гіркотою в голосі вигукнув Славута. – Скільки ними ходжено-їжджено! Чи й ще доведеться?

      – Доведеться, вую, – втішив старого Самуїл.

      Але той знизав плечима.

      – Хтозна, хтозна… Уже почав відчувати тягар літ за плечима.

      – Ще не кожен молодик має таку міцну руку і таке гостре око, як у тебе, вую. На льоту птиць б’єш!

      Славута хотів на це щось відповісти, та не встиг. До нього підійшла Текля і шепнула:

      – Боярине, Любаві стало гірше. Руки й ноги похололи… Що робити?

      Дівчина дихала нерівно, важко. Очей не розплющувала. Лежала на пухких подушках, вкутана ковдрою, непорушно, мов мертва, і тільки тонкі білі пальці шарили на грудях, ніби хотіли вирвати з них той біль, що пік її вогнем. Ніс загострився, під очима залягли темні тіні.

      – Несіть гарячої води й гірчиці! Та швидше! – гукнув Славута.

      Служник приніс дерев’яні ночви з гарячою водою. Текля подала глечик з меленою гірчицею та довгого ополоника.

      Славута зачерпнув жменю гірчиці, висипав, розколотив ополоником. Рукою попробував, чи не занадто гаряча вода, і після цього, поставивши ночви на ліжко, опустив у них похололі Любавині ноги.

      – Давайте окропу! Добавлятимемо, щоб вода не вихолола!

      Йому підсунули стілець, поблизу примостили бронзовий казан з паруючим окропом. Він зачерпнув кухликом і потроху доливав…

      Поволі плинув час. Змінили в підсвічнику одну свічку, потім другу. Ніхто не порушував гнітючої тиші, що залягла в хоромині, не вимовив жодного слова. Ждали чуда. Всі хотіли, щоб воно звершилося, щоб болість відступила і дівчина розплющила очі.

      Безперервно дзюркотіла вода з кухлика, мерехтів, потріскуючи, огарок свічки, вів у кутку нескінченну пісню цвіркун, а Славута не відходив від ліжка.

      Проспівали треті півні. Скоро світатиме. Незабаром наступить погожий весняний ранок. Що ж принесе він у цю тривожну господу? Радість? Чи горе?

      Любава