Князь Ігор. Володимир Малик

На нього, перехилившись через внутрішню огорожу, дивився червоними, аж кривавими очима тіун Карпило. Незважаючи на холод, він був в одній, вимараній у сажу, сорочці. Вид його запух, обрезк, патлатий чуб скуйовдився. Ліва щока, від вуха до бороди, заюшена кров’ю.

      – Ти? Живий? – тихо спитав князь. – Як же ти вижив, як уцілів?

      Карпило заплакав.

      – Вся моя сім’я, княже, – жона, діти, – згоріли, і їхні кістки лежать ген у тому попелищі… Всі мої вої теж загинули. Я бився поряд з ними, але, як бачиш, лишився живий… Чому?.. Сам не знаю… Так схотілося Ігорю… Коли мене, пораненого, схопили і привели до нього, я вважав, що мені кінець. Але він, дізнавшись, що я тіун, сказав: «Не вбивайте його! Я хочу, щоб він передав князю Володимиру, що Глібів – це відплата за спустошення і пограбування Сіверської землі. І так буде кожного разу, поки Володимир не зрозуміє, що чіпати Ігоря – це все одно, що гратися з вогнем… Киньте тіуна в погріб, а вранці, коли будемо рушати додому, випустіть його!» Мене справді не забули вранці випустити, і я оце никаю по Глібову як неприкаяний… Краще б я був одразу загинув!

      – Сам винен! Бо не пильнував! Бо впустив Ігоря в город!

      – Винен і я, звичайно… Та більше вини падає на тебе, княже. Бо не я, а ти повернув переяславську рать з походу, бо не я, а ти пошарпав сіверські села і городи!

      – Як ти смієш! – скипів Володимир. – Спускайся вниз! Тут поговоримо!

      – Не спущусь!

      – Чому?

      – Бо не хочу. Бо з мене досить і тих мук, яких я зазнав тут нині.

      – Візьміть його! – гукнув Володимир до дружинників.

      Ті кинулися виконувати княже повеління, та не встигли й до сходів добігти, як Карпило гукнув:

      – Не треба, хлопці! Не трудіться! Я сам!

      І він раптом перевалився через забороло і сторч головою шугонув на мерзлу землю, – і не тріпнувся.

      Володимир Глібович перехрестився.

      – Божевільний!

4

      П’ять днів мчав Ждан до Новгорода-Сіверського, зупиняючись лише для того, щоб погодувати коней. За пазухою – лист від Святослава, а в душі – страх перед зустріччю з Ігорем. Що скаже князь? Як розцінить його втечу з-під Глібова? Його роль Святославового посланця?

      Виїздив з Києва неохоче: розхворілася і лежала в жару Любава. Прощаючись, прошепотіла пошерхлими губами:

      – Ти ж повернешся, Жданку? Повертайся, бо зосталася я одна на світі, як билина в полі… Нікого тепер у мене немає…

      На її очах виступили сльози. Жданові перехопило від жалю подих.

      – Я піду до князя відпрошуся… Хтось інший поїде…

      Але Славута, що чув цю розмову, суворо застеріг:

      – Куди? Князі не люблять, коли не виконують їхніх повелінь! Їдь, хлопче, і не гайся! А за Любаву не бійся: молода – видужає. Та й доглянемо ми її тут гуртом…

      І ось він, забрьоханий, змучений важкою дорогою, залишивши коней біля конов’язі, простує до хоромів князя Ігоря. А назустріч Янь. Шапка, як завжди, аж на потилиці, з-під неї вибився тугий жмут русявих кучерів, на рум’яному обличчі здивовано-радісна усмішка, а руки