Князь Ігор. Володимир Малик

купець Самуїл з Києва і держу путь на Тор, до стійбища хана Кончака.

      – Що везете?

      – Жіночі прикраси із золота, срібла, янтаря, скла, а також полотна, мед, віск, взуття, одяг, ножі, блюда… Все, що вам потрібно.

      – Гм, і справді все це нам потрібно… А чому саме до Кончака, а не до Коб’яка, приміром?

      – У мене тамга від Кончака.

      – Покажи! – Половець під’їхав ближче. – Гм, справжня… І все ж таки ти поїдеш не до Кончака, а в стійбище Коб’яка!

      – Але ж… Хто ти такий, що наказуєш мені?

      – Я хан Алак! – випростався той гордовито в сідлі. – І ти не в землі урусів, а в Половецькій землі! І мусиш слухатися! Поїдеш до хана Коб’яка, а там – як уже він скаже…

      Довелося підкоритися.

      Переправившись бродом через Оріль, валка того ж дня прибула в кочовище Коб’яка. І Самуїл, і Ждан відразу помітили, що між юртами зеленіла трава, яку ще не встигла витоптати людська нога, ще не видно куп сміття, як це буває, коли орда стоїть на одному місці довгий час, і стежки до річки не вичовгані до блиску, а ледь намічені в траві. Це могло означати лише одно: половці отаборилися тут зовсім недавно. Отже, прибули десь з півдня, з пониззя Дніпра? Яка ж причина того? Адже паші для коней і худоби зараз усюди вдосталь......

      Валка зупинилася недалеко від річки. Її відразу оточила галаслива юрба. Десятки рук простягнулися до возів, до коней, до попон, якими були накриті товари. Воїнам хана Алака, який супроводив валку з Орелі, довелося пустити в хід нагайки, щоб відігнати занадто цікавих.

      – Не покрадуть? – затурбувався Самуїл, відбираючи подарунки для Коб’яка.

      – Немає підстав хвилюватися, – відповів Алак. – Мої люди стерегтимуть… Ходімо!

      Він повів Самуїла і Ждана до ханської юрти, що відрізнялася від інших розміром і кольором, – вона була не темно-сіра, а біла. Коло неї, на високій тичці, розвівався під вітром довгий кінський хвіст-бунчук, а поряд з ним, на другій тичці, майоріла золотиста корогва із зображенням змія-дракона з трьома головами. Трохи далі вишикувалися в ряд менші юрти – для ханських жон та дітей, а ще далі – для обслуги.

      Біля входу стояли сторожові. Один з них, вклонившись Алакові, відкинув полог.

      У юрті було прохолодно. Крізь відкритий верх вривався жмут яскравого світла, що вихоплював з напівтемряви барвисті килими на стінах та на долівці. Прямо проти входу, під протилежною стіною, на подушці сидів Коб’як, сухорлявий чоловік середніх літ, з вузькими чорними очима під важкими верхніми повіками, у червоному шепкені, підперезаному зеленим шерстяним поясом. Голова його і борода були голені, а чорні вуса, мов п’явки, підковою охоплювали міцно стулений рот. По праву і по ліву руку від нього півколом сиділи хани. Перед ними на великій бронзовій мисі лежали недоїдки тушкованої баранини, в дерев’яних чашках та ковшиках сивів кумис.

      – Великий хане, я з роз’їздом натрапив на тому боці Орелі на уруського купця Самуїла з валкою товару, – вклонившись, сказав Алак. – Він мав намір їхати на Тор до Кончака, але