Улюблені пісні XX сторіччя. Михайло Маслій

мені лиш спокою нема.

      Сам не знаю чого

      На душі так тривожно і важко,

      Сам не знаю чого

      Знову душу неспокій пройма.

      На душі так тривожно і важко,

      Сам не знаю чого

      Знову душу неспокій пройма.

      Може, серце моє

      Розтривожили чари весняні,

      Може, стежку до тебе

      Я у травах зелених згубив.

      Я тобі лиш одній

      Признавався на щастя в коханні,

      Я тебе лиш одну

      Щирим серцем навік полюбив.

      Признавався на щастя в коханні,

      Я тебе лиш одну

      Щирим серцем навік полюбив.

      Ти до мене прийди

      У вінках чорнобривої ночі,

      Пригорнися до серця,

      Хай від щастя воно засія.

      Я ж чекаю тебе,

      І до ранку не спатимуть очі,

      Я ж чекаю тебе,

      Незабутня веснянко моя.

      І до ранку не спатимуть очі,

      Я ж чекаю тебе,

      Незабутня веснянко моя.

      Коли Дмитро Луценко і його дружина Тамара 1963 року отримали в Києві невеличку, але з усіма вигодами квартирку, коли поета прийняли до Спілки письменників, як грім серед ясного неба – смерть їхньої донечки Лариси. Ще в школі на перерві штовхнув розбишака – хлопець (не знає й досі, що став, отак жорстоко поступивши, убивцею) у спину, й летіла безвинна дівчина через три – чотири сходинки цілий поверх і голівкою бухнулась об цементну колону. Осліпла, не бачить лінійок у зошиті, заплакала. У медпункті приклали до чола ефір, щоб охолодити, наче відпустило. Та струс мозку був великий, затемпературила. Невідкладна допомога вже приїхала додому, звеліли лежати п’ять днів, а потім показали лікареві. Так все й виконали, порушень не виявили… Тоді вдалося врятувати. Але через два роки травма дала про себе знати: стався крововилив у шлунок. Згоріла нещасна мучениця… Температура полізла догори вище рисочок на термометрі… Розплавила кровоносні судини…

      «Залізо не витримує, бо з’їдає його іржа. А я витримала, яким чудом не опинилася в будинку для божевільних, не знаю… Вдень тримаю себе в руках, бо чоловік мій ледь животіє, а вночі кричу уві сні несамовито… У перші дні Дмитро Омелянович ніби збожеволів, не чув нічого і не бачив нічого… Лише писав, писав… До наступного серцевого нападу та бурхливих солоно – гірких злив, – каже Тамара Луценко. – Отак день і ніч. Пив тільки ліки і мінеральну воду. Всю гіркоту виплескував на папір. Десятки пісень було написано після вічної розлуки з донечкою: «Ночі» з Анатолієм Пашкевичем, «Неспокій» з Володимиром Верменичем (як гарно цю мелодію колись виводив Костянтин Огнєвий), «Смереки» з Анатолієм Кос – Анатольським, «Прощання» з Платоном Майбородою, «Спогад» зі Степаном Сабадашем… Вісім інфарктів переніс батько після смерті доньки. За характером був вічним оптимістом, ніколи не скаржився. Інколи міг сказати: «Подумаєш, вісім інфарктів! Ось у Ейзенхауера було 11. Так що у мене ще попереду