Унія. Володимир Єшкілєв

де лави стояли на бочках, а глиняний посуд вкрився чорною кіркою. Тутешнє вино здалося їм розведеним, від оковитої несло бражкою, тому вони зупинили свій вибір на слив’янці.

      Після недовгої кулінарної суперечки кандидати замовили вареників з кислою капустою, солених огірків, горіхів та соломахи. Поки несли закуску, молоді люди вжили з півглека палючого напою. Пили вони з легким серцем, відчуваючи наближення весни та подієву свіжість, особливо гостру у прикордонних землях. Вони зауважили напругу на обличчях корсунських обивателів, втім не надали їй особливого значення. Після повстань та реєстрових комісій козацький край вертався до мирного життя й все прикре виглядало лише відлунням бунтівного минулого.

      Якоїсь миті, коли випите пустило тілом чергову теплу хвилю, синові підстарости здалося, що настав час для повного порозуміння з Зоркою. Хлопець виглядав доброзичливим і спокійним на вдачу. Він не намагався прирівняти себе до шляхтича та визнавав Мечиславову першість в знаннях. Син підстарости міркував про те, аби мати його за джуру, й лише підозра стояла між ним і рішенням.

      – Так що там сталося у Замості? – запитав він, коли перед ними поставили миску з варениками.

      Мечислав спостерігав, як його запитання малює знаки напруження на Зоркових вилицях. Спочатку вони спалахнули пурпуром, відтак пішли плямами. Розслаблений слив’янкою, внук трактирника не встигав збудувати міцної оборони.

      Відчувши це, син підстарости рушив у лобову атаку:

      – Лише не кажи, що якомусь там довбаному дидаскалові не сподобався колір твоєї шкіри. Я б скоріше подумав, що надто сподобався.

      Плями на вилицях побільшали, а в очах Зорка з’явилася вперта тінь. Він сказав з незвичною твердістю в голосі:

      – Я присягав не розповідати.

      – Я тебе не засуджую, – кивнув Мечислав. – У Паризії зі школярами відбуваються різні пригоди й ніхто не виводить з того фатальних присудів. Людська природа, як вчать філософи, слабка і грішна. Проте, якщо наші фортуни йтимуть паралельними курсами, я б хотів знати, чого сподіватися від тебе.

      – Як то «чого сподіватися»?

      – Даю слово шляхтича, що все лишиться поміж нами.

      – Все?

      – Те, що сталося у Замості.

      – Але ж я присягнув, – обличчя Зорка повернулося до свого звичного кольору.

      – І кому ж?

      – Писареві, – мовив після мовчання Зорка, відтак одним довгим ковтком спорожнив чарку. – Дідо на смертному ложі доручив мене пану Виговському.

      – То ти тепер не в своїй волі?

      – Я служитиму пану Виговському так, як служив би рідному.

      – І він про тебе все знає?

      – Він знає те, чого знаю я. І про що ніхто, крім нас двох, не буде знати, – син трактирника карбував слова так голосно, що на них почали обертатися.

      – А, зрозуміло, – скривився Мечислав. – Либонь престрашною є тайна сія… Ну, дай пан Бог здоров’я тобі і панові писарю.

      Він також випив до дна і взявся за