Петро Конашевич-Сагайдачний – творець української нації?. Петро Кралюк

верству України, відтіснивши шляхту. І справді, козацтво, точніше нащадки козацької старшини, відіграло помітну роль в українському новочасному націотворенні. А «козацька ідея» і в ХІХ, і навіть у ХХ ст. була однією із стержневих ідей української національної свідомості. Окрім того, стверджує Полонська-Василенко, діяльність Сагайдачного сприяла перетворення Києва в головний центр новочасної української нації. З цим теж варто погодитися.

      За часів Сагайдачного Київ ніби повертає собі статус неофіційної столиці Русі-України, перетворюється в її релігійно-культурний центр, навіть стає містом-символом – «другим Єрусалимом».

      Нарешті Полонська-Василенко говорить про соборницьку діяльність Сагайдачного. Мовляв, він сам, будучи галичанином, привів у Київ гроно релігійних і культурних діячів з галицьких земель. Тим самим ніби поєднав Наддніпрянську Україну й Галичину. У цих міркуваннях дослідниці, щоправда, можна побачити перенесення прагнень українців кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. жити в одній своїй державі на минулі часи. У зазначений період українські землі були поділені між різними державами. І все ж частка правди в цих міркуваннях Полонської-Василенко була. У часи Сагайдачного, як відзначалося вище, йшла еміграція активних елементів із заходу України, переважно Волині й Галичини, на «вільні землі» Подніпров’я. У результаті таких переселень останнє перетворилося в «плавильний котел», завдяки якому й відбувалося становлення новочасної української нації зі своїм оригінальним обличчям.

      Але якщо для українських істориків національного спрямування Сагайдачний був персонажем позитивним (адже він відіграв помітну роль у розвитку козацтва!), то цього не скажеш про істориків радянських. Останні мали дотримуватися класового підходу. Для них позитивними героями були «народні персонажі» – ті, які представляли соціальні низи й відстоювали їхні інтереси. Сагайдачний не дуже підходив до «народного героя». Адже він, радше, представляв козацьку верхівку. До того ж ішов на співробітництво із владою Речі Посполитої. А це, безперечно, в очах українських радянських істориків було чималим «гріхом». Ще більшим «гріхом» для них був похід Сагайдачного на землі Московії в 1618 р., про що вони, як правило, воліли мовчати.

      Показовим є образ козацького гетьмана, представлений у «Історії УРСР», що вийшла у восьми томах і десяти книгах. Окрім того, це видання побачило світ російською мовою в десяти томах. Причому російськомовне видання було більш повне і виглядало краще. Зрештою, такий підхід можна зрозуміти. У Радянському Союзі (особливо в період «розвинутого соціалізму») все російське і російськомовне мало виглядати краще від культурної продукції інших народів «соціалістичної вітчизни».

      Згадана «Історія УРСР» була радянським гранд-наративом історії України. Тут подавався «марксистсько-ленінський погляд» на події минулого, де головний акцент робився на соціально-економічних процесах і класовій боротьбі. Також велика увага приділялася проявам