Петро Конашевич-Сагайдачний – творець української нації?. Петро Кралюк

позвала православний народ до ранкової молитви на свято Покрови, і руки козаків, що чинили осаду, мимоволі потягнулися, щоб зробити хресне знамення… Зрештою, це моя особиста думка»62.

      У наведеному уривку маємо більше белетристики, художнього домислу, аніж відображення реалій історії. До того ж Максимович не стверджує, що саме так було, а дає зрозуміти, що так могло бути і це є його особисте бачення.

      Незважаючи на те, що чимало істориків скептично поставилися до наведеної Максимовичем легенди про Сагайдачного, який з благочестивих міркувань припинив осаду Москви, вона все ж набула помітного поширення. З одного боку, ця легенда представляла гетьмана в позитивному плані як набожну людину, що шанувала своїх одновірців. З іншого, вона відповідала стереотипам російської історіографії, згідно з якими Москва була оплотом православної віри. Через те православні (а такими були Сагайдачний і його козаки) не повинні були чинити їй шкоди.

      Чималий інтерес до постаті Сагайдачного виявляв Пантелеймон Куліш (1819—1897) – видатний український історик, етнограф і письменник. Він навіть зробив цього козацького гетьмана героєм одного зі своїх драматичних творів, про що буде вестися мова далі.

      Пантелеймон Куліш

      Велику увагу Сагайдачному Куліш приділив в «Історії возз’єднання Русі». У ній дослідник, відмовившись від романтично-національного погляду на історію України, став на позиції позитивізму і багато історичних моментів переосмислив критично. Стосувалося це, зокрема, і діянь Сагайдачного. Куліш спробував осмислити їх у плані історіософському, показавши, що від цього полководця залежало багато в плані розвитку України.

      Історик надав загалом позитивну характеристику особі Сагайдачного в зазначеній праці. Звертав увагу на потребу козацтва в лідерах – «людях вищого розряду, людях статечних, інтелігентних і навіть знатних». Таким, на його думку, і був Сагайдачний. «Як би не переважала в козацьких справах воля більшості, але сама більшість, своєю чергою, підпорядковувалась іноді впливу таких осіб, які діяли із Сагайдачним»63.

      Також Куліш, говорячи про Сагайдачного, вказував, що саме такі «тихі й енергійні» характери привели до возз’єднання Русі64. Гетьман, мовляв, спрямовував діяльність козацтва на благо руського народу, опікувався народними інтересами (маючи на увазі передусім релігійні інтереси православного населення), утримував козаків від дій, що могли негативно позначитись на долі українців. Куліш вважав, що Сагайдачний своєю політикою стримування козацької сваволі зробив для вирішення польсько-козацького та релігійного конфліктів більше, аніж будь-хто.

      У такій характеристиці гетьмана простежуються відверті мосвофільські акценти. Це зрозуміло. У час написання «Історії возз’єднання Русі» Куліш знаходився на проросійських позиціях. Зрештою, цей твір видавався в Росії, проходив цензуру, тому без відповідних проросійських акцентів важко було обійтися.

      Неоднозначно

62

Максимович М. А. Собрание сочинений: в 3 т. – Т. 1. – С. 362.

63

Кулиш П. История воссоединения Руси. – СПб., 1874. – Т. 2. – С. 266 (тут і далі переклад з російської автора).

64

Там само. – С. 254.