Петро Конашевич-Сагайдачний – творець української нації?. Петро Кралюк

верхівки це було важливою передумовою для зміцнення свого становища в Наддніпрянщині, з одного боку, і для боротьби з грізним антифеодальним рухом, на чолі якого стояв гетьман Бородавка, – з другого»98. До речі, в «Історії УРСР» дається зрозуміти, що в той час існувало в українських козаків два гетьмани. Сагайдачний був гетьманом «панів», реєстровців, а Бородавка – «народним гетьманом».

      Як бачимо, автори зазначеної праці не зраджували класового підходу, коли мова йшла про питання, які стосувалися інтересів української етнічної спільноти. Якщо для Грушевського, інших проукраїнськи орієнтованих істориків відновлення православної ієрархії Київської митрополії, а також запис українського козацтва до братства Київського були важливими національними актами, то в «Історії УРСР» – це відстоювання інтересів козацької верхівки, фактично панів.

      Звісно, в згаданому радянському гранд-наративі автори не могли обійти питання Хотинської битви 1621 р. Звертається увага на роль у ній українського козацтва. Ведеться мова й про Сагайдачного. Але він певним чином відсувається на задній план. Це зрозуміло. Адже на першому плані мали знаходитися народні маси. Зрештою, в «Історії УРСР» не обійшлося без того, щоб кинути тінь на Сагайдачного. Там читаємо: «На марші, коли козаки були недалеко від коронного війська, Сагайдачний при підтримці своїх прихильників схопив Бородавку, звинуватив «у багатьох злочинах» і через кілька днів стратив. Козацькі низи втратили мужнього ватажка»99. Загалом же тут маємо перекручення історичного факту. Бородавку стратили не на марші, а в козацькому таборі під Хотином.

      По-своєму показові висновки, які робляться в «Історії УРСР» щодо Хотинської битви. Там, зокрема, читаємо: «У Хотинській війні українське козацтво своєю мужністю і військовою майстерністю вписало нову славну сторінку в історію спільної боротьби свободолюбивих слов’янських та інших народів проти турецької і татарської агресії»100. Словом, коли не виходило вести мову про спільну боротьбу російського й українського народів, то можна було при потребі використати ідею «слов’янської єдності».

      У радянські часи були певні періоди, коли історики в більшій чи меншій мірі могли знаходитися на проукраїнських національних позиціях. Це стосувалося 20-х рр. ХХ ст., періодів «відлиги» й «перебудови». У той час вони активно зверталися до козацької теми, виходили дослідження з історії козацтва. І в цих дослідженнях були спроби героїзувати Сагайдачного, вказати на значення його діяльності в українській історії.

      Однією з найбільш відомих дослідниць козацтва часів «відлиги» й «перебудови» стала Олена Апанович (1919— 2000). Вона мала певний стосунок і до дисидентського руху. Принаймні українські дисиденти шанували її. Навіть називали «козацькою матір’ю». Сама ж Апанович зазнала переслідувань в 1972 р. – її звільнили з роботи.

      Цікаво, що «козацька мати» за походженням не була українкою. Народилася в Росії. Її батько був білорусом, мати

98

Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. – Т. 1, кн. 2. – С. 246.

99

Там само. – С. 249.

100

Там само. – С. 251.