Петро Конашевич-Сагайдачний – творець української нації?. Петро Кралюк

щоправда, домінував польський елемент – зокрема, в плані культурному90. Для шляхти та й загалом інших верств населення цієї держави більше важили не етнічні, а станові, релігійні, політичні чинники. Правда, в межах Речі Посполитої в ранньомодерні часи йшов процес формування кількох новочасних національних спільнот – польської, української, білоруської, литовської, почасти німецької. Це був непростий процес – зі своїми «припливами» й «відливами» Тому, певно, не варто так категорично стверджувати, як це робить Грушевський, що служіння цій державі є «злочин перед власними національними інтересами».

      Також варто враховувати, що Грушевський, працюючи у Львівському університеті, зустрічався з антиукраїнськими діями польських шовіністів. Якраз наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., коли він там викладав, на Галичині спостерігалося протистояння між поляками й українцями. Цей чинник відіграв не останню роль у формуванні антипольських настроїв у цього вченого, які знайшли вияв у його історичних працях, зокрема в «Історії України-Руси».

      Незважаючи на таке стримане ставлення Грушевського до постаті Сагайдачного і навіть звинувачення козацького гетьмана в «зраді національним інтересам», у проукраїнськи орієнтованій історіографії утвердився позитивний образ цього козацького провідника. Йому, як правило, давалася висока оцінка. Це, наприклад, бачимо в різноманітних книгах-синтезах з історії України. Так, в «Історії українського народу» Олександри Єфименко (1848—1918) відзначається, що «фактично сила козацького війська під керівництвом Сагайдачного… сильно зросла»91. Дмитро Дорошенко (1882—1951) в «Нарисі історії України» писав, що «Петро Конашевич-Сагайдачний є найбільш видатною фігурою, яку висунула українська козаччина перед Богданом Хмельницьким, і одним з видатніших українських діячів взагалі. Його особа й діяльність заслужили високу оцінку вже з боку сучасників і перейшли в потомство, вкриті ореолом слави»92.

      Не менш високу оцінку Сагайдачному як реформатора козацтва дала в своїй «Історії України» Наталія Полонська-Василенко (1884—1973). «Сагайдачний, – писала вона, – провів ґрунтовну реформу козацтва, перетворивши окремі партизанські ватаги на регулярне військо з суворою дисципліною. Сагайдачний брав участь у походах на Молдавію, Лівонію, але головним чином прославився морськими походами на Крим та Туреччину. 1616 року здобув Кафу, де був найбільший ринок невільників, і звільнив їх»93.

      Як бачимо, Полонська-Василенко фактично транслює поширену ще в козацькій літературі думку, ніби походи Сагайдачного на турецькі землі мали благородну мету – звільнення бранців.

      Хоча історик у своїй роботі значною мірою використовує напрацювання Грушевського, проте часто інакше оцінює діяльність козацького гетьмана, ніж метр української історіографії. Зокрема, вона вважає, що Сагайдачний фактично став народним лідером України: «Значення Петра Сагайдачного полягало не лише у визначній військовій діяльності; він, перший з козацьких

90

Про це див.: Камінський А. С. Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505—1795. Громадяни, їхня держава, суспільство, культура. – К., 2011.

91

Ефименко А. Я. История украинского народа. – К., 1990. – С. 206.

92

Дорошенко Д. І. Нарис історії України. – Львів, 1991. – С. 204.

93

Полонська-Василенко Н. Історія України. – К., 1993. – С. 440.