Шляхи долі. О. Генри

цей момент Кірні звалився через борт у річку. Він не вмів плавати, тому команда кинула йому мотузку й затягла назад. Я спіймав його погляд і побачив, який нещасний той має вигляд, але при цьому свідомий своєї лихої удачі. Я сказав собі, що хоч його варто остерігатися, ним також варто захоплюватися.

      Я наказав штурману, щоб зброю, амуніцію і провізію негайно винесли на берег. Зробити це за допомогою шлюпок було легко, за винятком кулеметів Ґатлінґ. Для того, щоб їх перемістити на берег, ми спустили міцний плоскодонний човен, який спеціально для цього привезли в трюмі.

      Тим часом я пішов з Карлосом у табір і виголосив солдатам невелику промову іспанською, яку вони зустріли з ентузіазмом; а тоді я закурив і випив трохи вина в Карлосовому наметі. Пізніше ми пішли до ріки подивитися, як йшло розвантаження.

      Дрібніша зброя і провізія вже були на березі, і гурти чоловіків переносили все це в табір. Один кулемет вже теж безпечно приземлився; інший же якраз піднімали над краєм судна. Я зауважив, що Кірні носився на борту зі завзяттям десятьох, виконуючи роботу п’ятьох. Думаю, він перестарався, коли побачив мене з Карлосом. Кінець мотузки вільно звисав з одного боку приладдя. Кірні бурхливо стрибнув і його впіймав. Щось тріснуло, засичало й задиміло, Ґатлінґ прорвав дно плоскодонки й поховав себе на глибині семи метрів води та ще двох метрів намулу.

      Я обернувся до цієї сцени спиною. Я чув голосні крики Карлоса, надто гіркі, щоб виокремити з них слова. Почув, як невдоволено бурчить екіпаж і сипить прокляттям Торрес, штурман – не міг на це дивитися.

      До вечора в таборі трохи відновився порядок. Військові правила не було чітко встановлені, і чоловіки групувалися біля вогнищ кількох польових кухонь, грали в азартні ігри, співали народних пісень або велемовно обговорювали непередбачувані обставини, які можуть випасти на нашому шляху до столиці.

      До мого намету, розбитого близько від головного лейтенанта, прийшов Кірні, невгамовний, усміхнений, із блиском в очах, ніщо не виказувало в ньому ударів лихої зірки. Його вираз більше нагадував героя-мученика, чиї випробування були такими величними за своїм походженням, що він навіть увібрав від них трохи слави й престижу.

      – Що ж, Капітане, – сказав він, – думаю, ви розумієте, що Невезучий Кірні все ще в ділі. Шкода того кулемета. Треба було тільки повернути його на пару сантиметрів від поручнів; тому я вхопив кінець мотузки. Хто б міг подумати, що моряк – нехай це й сицилійський незграба на банановому судні – зав’яже лінь на бантик? Не думайте, Капітане, що я намагаюся ухилитися від відповідальності. Таке моє щастя.

      – Є люди, Кірні, – сказав я серйозно, – які йдуть по життю, звинувачуючи удачу й випадок у тих помилках, які є результатом їхніх власних вад і некомпетентності. Я не кажу, що ви один із них. Але якщо всі ваші нещастя ведуть до малюсінької зірочки, нам пора задуматися про кафедри моральної астрономії в університетах.

      – Не розмір зірки має значення, – сказав Кірні, – а її якість. Так само, як із жінками.