Шляхи долі. О. Генри

пого-ворити.

      Це було нескладно. Через два тижні ми з Анабелою заручилися, а Ферґюс вибув з гри. Він сприйняв це досить спокійно, як на вродливого чоловіка, і сказав мені, що не здасться.

      – Може, розмови для чогось і годяться, – каже він мені, – хоча сам я ніколи не вважав, що вміння до них варто розвивати. Але, – каже він, – чекати, що самими словами можна успішно компенсувати таке обличчя, як у тебе, це те саме, що чекати, щоб чоловік наситився одним дзвоником, який кличе до обіду.

      Але я ще не почав розповідати про головне.

      Одного дня я довго катався верхи під пекучим сонцем, після чого скупався в прохолодні лагуні на краю міста, перш ніж трохи остигнути.

      Того вечора поночі я заїхав до алькальда, щоб побачитися з Анабелою. На той час я регулярно заїжджав до них кожного вечора, а через місяць ми мали побратися. Вона була подібна до тропічної птахи бюльбюль, до газелі, до чайної троянди, а її були очі лагідні та ясні, як вершки, зібрані з Молочного Шляху. Вони дивилася на грубі риси мого обличчя без страху чи відрази. Направду, я науявляв собі, що вона дивиться на мене зі захватом і любов’ю, як колись на Фергюса на площі.

      Я сів і відкрив рота, щоб сказати Анабелі те, що вона любила чути – що вона була трастовим фондом, який монополізував усю чарівність землі. Я відкрив рота, але замість звичайних милозвучних слів любові й компліментів з нього вирвалося хрипіння, яке може видавати дитина, хвора на круп.

      Дві години я сидів з Анабелою і намагався її забавити. Вона трохи говорила сама, але недбало й поверхово. Коли я знову спробував щось сказати, це звучало, ніби молюск намагається заспівати «Життя океанської хвилі». Здавалося, погляд Анабели не зупинявся на мені так часто, як раніше. Мені більше нічим було причаровувати її слух. Ми переглянули фотографії, і вона зіграла на гітарі, але дуже кепсько. Коли я пішов, її прощання виглядало холодним – чи принаймні вона мала замислений вигляд.

      Так минуло п’ять вечорів підряд.

      Шостого дня вона втекла з Ферґюсом Макмахеном.

      Знали, що вони втекли на яхті, які прямувала в Беліз. Я відставав від них всього на вісім годин на маленькому паровому катері, власності фінансового правління.

      Перед відплиттям я забіг в аптеку старого Мануеля Ікіто, фармацевта, у жилах якого текла індіанська кров. Я не міг говорити, але показав на горло й видав звук, подібний на крик. Він почав позіхати. Через годину, згідно з традиціями країни, мене б обслужили. Я перехилився через прилавок, схопив його за горло й ще раз показав на своє. Він ще раз позіхнув, тоді потягнувся рукою до пляшечки з чорною рідиною.

      – Приймайте одну ложку кожні дві години, – каже він.

      Я кинув йому долар і помчав до пароплава.

      Я причалив до гавані Беліза на тринадцять секунд пізніше за яхту, на якій були Анабела з Ферґюсом. Вони підпивали на човні до берега, коли мій щойно спускали на воду. Я намагався підігнати моряків гребти швидше, але звуки завмирали в мене в горлянці й так і не виривалися на світ божий.