Шляхи долі. О. Генри

приходили на поклін. І не до Гера Меса, а до Джадсона Тейта.

      Одного дня ми з Ферґюсом Макмахеном сиділи на своїй веранді з видом на море, пили охолоджений ром і розмовляли.

      – Джадсоне, – сказав Ферґюс, – в Оратамі є ангел.

      – Якщо, – кажу я, – це не Гавриїл, то нащо про нього й згадувати?

      – Це Сеньйорита Анабеда Самора, – каже Ферґюс. – Вона чудова… чудова… чудова… як сам чорт!

      – Браво, – кажу я, і сміюся від душі. – Ти змалював свою кохану з істинною красномовністю закоханого. Це мені нагадує, – кажу я, – залицяння Фауста до Маргарити, якби він залицявся до неї за сценою.

      – Джадсоне, – каже Ферґюс, – ти й сам знаєш, що схожий на носорога. Ти не можеш цікавитися жінками. А я ж серйозно захопився міс Анабелою. Ось.

      – О, seguramente, – кажу я. – Я знаю, що в мене фасад, як бога ацтеків, який охороняє неіснуючий скарб в Юкатані. Але зате я маю щось інше. Наприклад, я тут головний, доки бачить око, і навіть трохи далі. Крім того, – кажу я, – коли я вже беруся обмінюватися з людьми голосовими повідомленнями, то не звучу, як дешевий запис беззмістовних звуків, які видає медуза.

      – О, я знаю, – приязно каже Ферґюс, – що не дуже вмію вести пусті розмови. Та й повні теж. Я ж до того й веду. Хочу, щоб ти мені допоміг.

      – Як я можу допомогти? – спитав я.

      – Я підкупив, – каже Ферґюс, – дуенью сеньйорити Анабели, Франческу. Ти, Джадсоне, заробив собі в цій країні репутацію, – каже Ферґюс, – великої людини, героя.

      – Дійсно, – кажу я, – і я її заслужив.

      – А я, – каже Ферґюс, – найпривабливіший чоловік між полярним колом льодовиком Антарктики.

      – Згоден, – кажу я, – з деякими фізіономічними й географічними винятками.

      – Сеньйорита Анабела, – каже Ферґюс, – має побачити нас разом. А пані ця, як ти знаєш, зі старовинного іспанського роду, а тому недосяжна, як зірка в небі. Мені світить лише бачити, як вона проїжджає повз у сімейному екіпажі через площу чи мигцем побачити її ввечері через заґратоване вікно.

      – А заради кого вона має побачити нас разом? – питаю я.

      – Заради мене, звичайно, – каже Ферґюс. – Ти її не бачив. Я попросив Франческу показати їй на мене сказати, що це ти. Коли вона бачить мене на площі, то думає, що дивиться на дона Джадсона Тейта, найбільшого з героїв, державного мужа, романтичну постать. З твоєю репутацією і моєю зовнішністю, як вона зможе опиратися? Звичайно, вона чула твою захоплюючу історію. І бачила мене. Хіба може жінка хотіти більшого? – питає Ферґюс Макмахен.

      – А меншим вона не обійдеться? – питаю я. – Як виокремити заслуги кожного, злиті в єдине, і які будуть наступні кроки кожного?

      І ось яку схему мені виклав Ферґюс.

      Дім алькальда, дона Луїса Самора, має патіо – такий внутрішній дворик з виходом на вулицю. На нього ж виходить вікно його доньки – дуже темне місце. І що, ви думаєте, він мене попросив? Знаючи мою свободу, шарм і підвішений язик, він запропонував, щоб я пробрався на патіо опівночі,