Пливе човен – води повен. Олег Говда

відкупитися? Ну, то й нехай. Відібрати у приречених останню надію, – гарантовано отримати бунт. Втрачати нічого, а нагорода очевидна – швидка смерть у бою.

      Тож я сумлінно супився, морщив чоло, надимав уста, але не більше того.

      Хазяйновитий Полупуд спершу наварив казан полби, а вже потім на вугіллі запік десяток найбільших рибин. Обернувши їх лопухами і обвалявши у глині. Цікавий, до речі, спосіб. Якщо все добре зробити, то потім можна розколоти цю «запіканку» по ребру і отримати рибу в своєрідній мисці. Дуже зручно… Правда, поки я освоював цю премудрість, правильно «відкрити» блюдо зумів лише з третього разу. У двох перших випадках довелося вибирати з м’яса не тільки кістки, але і черепки. Але коли то було… Гай-гай… Наче в іншому житті. Хоча, насправді, минули не роки і навіть не місяці – всього лише декілька тижнів.

      Далі просувалися без пригод і несподіванок. Тобто взагалі нічого не відбувалося. День змінився на ніч, і ми злегка передрімали, щоб зранку знову налягти на весла. І здавалося – плавням і шелюгам цим не буде ні кінця ні краю. Цікаво, хто додумався обізвати цю безкраю болотисту водойму Великим Лугом? Безмежний – ось більш точне визначення. Хоча, я теж неправий – берега якраз були, кругом і всюди. Вузькими косами та мілинами. Часом – звивистими та довгими, а часом – всього зо п’ят кроків. Тільки-тільки вийти, ноги розім’яти. А за ними відразу починалася наступна протока чи заводь, що зовсім трішки поблискувала дзеркальною гладдю і густо поросла очеретами.

      І я вкотре починав думати, що ми більше ніколи не виберемося на сухе і не побачимо людей, а залишимося тут назавжди, як пара робінзонів з цілою купою «п’ятниць».

      Але, ближче до вечора, мої побоювання розвіялися.

      – Табань! – розпорядився керманич і пояснив Полупуду: – Все, припливли, тіпун мені на язик. Далі дороги немає… Вода закінчилася. Тільки багно і мочарі. Засмокче байдак так, що волами не витягнути.

      – Не зрозумів?

      – А що тут незрозуміло? Я привів байдак так близько до Січі, як зміг… з цього боку. Тим паче, з таким вантажем. Далі – мілководдя. Човником або вплав. Подобається тобі це чи ні… тіпун мені на язик.

      Василь виліз на тюки, щоб озирнутися, і саме в цю мить хтось неподалік гукнув:

      – Пугу, пугу, пугу!

      – Пугу, пугу, пугу! – широко посміхаючись, Полупуд підніс долоні до губ і відповів таким же знаком.

      – Ким будеш? – відгукнувся все ще невидимий співрозмовник.

      – Козак з Лугу! Сам не бачиш, чи що?

      – Мало що я бачу… – резонно зауважив голос, і я тільки тепер розгледів козака, що причаївся в кроні кремезного дуба, чиє товсте гілля нависло над протокою. – Тетеря он вчора божився, що свиняче рило у вікні корчми бачив. У смушевій шапці та червоній свитці…

      – Ти ж не в шинку, – не менше резонно відказав Полупуд. – Тверезий. Значить, очам вірити маєш.

      – Твоя правда… – погодився козак. – От я і думаю, що ти за птиця? Звичаї начебто знаєш. Але пливеш не як усі люди, а з півдня. А на тому боці тільки бусурманське житло. І хлопці,