Пливе човен – води повен. Олег Говда

ти собі в селі молодицю і осісти збирався. Брехали, чи як?

      Василь знову смикнув вус.

      – І правда, і не зовсім… Довго розповідати. Колись нагадаєш мені в шинку… Якщо жбан пива поставиш.

      – Домовилися, – потер долоні, наперед смакуючи цікаву історію, Іван Грач. – А що пом’янули живого, то не біда – тепер утричі довше жити будеш.

      – Коли до кого стара з косою прийде, про те лише Господу відомо. Але після нападу на Свиридів Кут зі мною ще багато чого трапилося. І якби не цей хлопець, – Полупуд не полінувався, вказав на мене, – може і згодився б заупокійний молебень. Так то… Недарма я його Ангелом прозвав. Ну, та нехай, годі язиком мести… Клич хлопців, приймайте байдак. Вантаж на ньому знатний. Товариству сподобається. А мені до кошового спішно. Справа важлива… Човен даси, чи гать потаємну проклали? Змінилося все за рік, нічого не впізнаю.

      – Плавні, як діти, – погодився дозорець. – Рік-два не бачив, і не впізнати. Може, власні, а може – підмінили.

      – Аби дружина признавала, решта якось буде… тіпун мені на язик, – зареготав керманич.

      Дивно, але Тіпун поводився не як злочинець, доставлений на суд, ба навіть на ешафот, а немов з далекої дороги додому повернувся. Привільно та весело. Геть, як Полупуд. І оскільки пояснення цьому я не міг знайти, вирішив керманича з очей не спускати. Принаймні поки його не приймуть інші козаки, або сам не зрозумію, в чому заковика.

      І ще одне… Припустімо, Тіпун, з його ж слів, усе життя на Дніпрі провів і знає річку, як власне подвір’я, але тут не головне русло і навіть не притока. Як він зумів по всіх цих таємних протоках знайти дорогу аж до самої Січі? Сумніваюся, що це відомо кожному харцизові та розбійнику. Особливо з тих, які зброю бусурманам возять! Будь щось подібне можливо, козацьку фортецю давно б уже турки чи татари знищили! Бо ж Січ їм, як кістка в горлі, поперек стоїть.

      Так що і цьому теж не завадило б знайти розумне пояснення. Навіть дивно, що Полупуд не звернув уваги. Ну, та нічого, моя паранойя не дрімає і її недовір’я на обох вистачить.

      – Човен дамо… – відповів дозорець, після того як насміявся досхочу. – Підводь байдак он до тих верб і стрибай на дерево. Як злізеш на розчоху, побачиш. Потім пливи просто перед себе, куди ніс наставлено. Далі – за віхами слідкуй. На жердинах снопи прив’язано. Коло тих, що з житом – праворуч завертай. З гречкою – теж праворуч, а от біля тих, що з горохом – там ліворуч. Разів зо шість повернеш, то вже побачиш. Або тебе помітять… Повз острів не проскочиш.

      Після заклав пальці до рота і двічі свиснув. Але і на тому не обмежився, а ще постукав руків’ям ножа по стовбуру дуба. І в той же час з десяток козаків з’явилося по обох бортах, немов з-під води виринули. Втім, саме так і було. Бо усі, як мундштуки, тримали в зубах довгі очеретини.

      – Хлопці, з веслярами не приятелюйте, поки рада старшин не вирішить, що з ними робити! – попередив запорожців Полупуд. – Я їх як розбійників полонив. Щоб кров проливали, того не бачив, брехати не стану. Але на отамані їхньому клеймо каїнове навіки випалено. Бо то не хто інший, а Семен Крук.

      – То