Ім'я вітру. Патрик Ротфусс

повітря над порожньою дорогою, що проходила центром містечка, було нерухомим і важким. Небо вкрилося безликими сірими хмарами, які мали такий вигляд, наче з них мав би піти дощ, але йому на це бракувало сил.

      Коут перейшов вулицю та наблизився до відкритого фасаду кузні. Коваль мав коротко підстрижене волосся та густу кошлату бороду. На очах у Коута він обережно вбив кілька цвяхів у наперсток коси, міцно закріплюючи її на вигнутому дерев’яному держаку.

      – Здоров, Калебе.

      Коваль приставив косу до стіни.

      – Що я можу для вас зробити, пане Коуте?

      – Оррісонівський хлопчина і в тебе зупинявся? – Калеб кивнув. Коут запитав: – Вони й досі гублять овець?

      – Власне, деякі з тих, які загубилися, нарешті знайшлися. Страшенно подерті, практично на клапті.

      – Вовки? – запитав Коут.

      Коваль знизав плечима.

      – Не та пора року, але хто ще це міг бути? Ведмідь? Гадаю, вони просто розпродують те, чого не можуть як слід пильнувати, – у них же рук не вистачає і все таке.

      – Рук не вистачає?

      – Вони мусили розпрощатися з наймитом через податки, а найстарший їхній син на початку літа спокусився королівськими грішми. Б’ється тепер із повстанцями в Менаті.

      – У Менерасі, – обережно виправив Коут. – Якщо знову побачиш їхнього хлопчину, передай йому, що я був би радий купити десь із три половинки.

      – Так і зроблю. – Коваль багатозначно поглянув на шинкаря. – Щось іще?

      – Ну… – Коут, раптом знітившись, відвів очі. – Мені було дуже цікаво, чи не залежався в тебе який-небудь залізний прут, – сказав він, не дивлячись ковалеві у вічі. – Зауваж, що мені не треба ніяких витребеньок. Звичайний старий чавун цілком підійде.

      Калеб гигикнув.

      – Я не знав, чи ви зайдете взагалі. Старий Коб і всі інші прийшли позавчора. – Він підійшов до верстака й підняв шмат парусини. – Я зробив парочку запасних – так, про всяк випадок.

      Коут підняв залізний прут завдовжки фути зо два та невимушено змахнув ним, тримаючи в одній руці.

      – Розумник.

      – Я своє діло знаю, – самовдоволено промовив коваль. – Може, щось іще?

      – Власне кажучи, – заговорив Коут, прилаштувавши залізяку на плечі, – є ще одна проблема. У тебе є зайвий фартух і пара ковальських рукавиць?

      – Може, і так, – невпевнено відповів Калеб. – А що?

      – За шинком є старі зарості ожини. – Коут кивнув у бік «Путь-каменя». – Я думаю, чи не викорчувати їх, щоб наступного року можна було закласти садок. Але я не хочу при цьому втратити половину шкіри.

      Коваль кивнув і жестом запросив Коута у віддалений кінець майстерні.

      – У мене є старі, – сказав він, витягнувши пару важких рукавиць і жорсткий шкіряний фартух: і те, і те місцями обгоріло та було заляпане жиром. – Негарні, але, гадаю, убережуть вас від найгіршого.

      – Скільки за них попросиш? – запитав Коут, сягаючи по гаманець.

      Коваль захитав головою:

      – Йота більш ніж вистачило б. Вони не потрібні ні мені, ні хлопчиськові.

      Шинкар передав монету,