Ім'я вітру. Патрик Ротфусс

купуйте білизну і трояндову водицю. – Хвилини за дві він зупинився біля «Путь-каменя», встановив гострильне колесо та заходився точити ніж.

      Коли довкола старого почали збиратися дорослі, діти повернулися до своєї гри. Дівчинка посеред кола, прикривши однією рукою очі, намагалася ловити інших дітей, а вони тим часом тікали, плескаючи в долоні та наспівуючи:

      Очі кольору пітьми.

      Де сховаємося ми?

      Там і тут. Вони нас ждуть.

      Мідник говорив з усіма по черзі, часом – із двома-трьома людьми одночасно. Він міняв гострі ножі на тупі з невеликою доплатою. Продавав ножиці та голки, мідні казанки та маленькі пляшечки, які жінки, купуючи, швидко ховали. Торгував ґудзиками й торбинками кориці та солі. Лаймами з Тінуе, шоколадом із Тарбієна, полірованим рогом із Аеруе…

      Діти тим часом не припиняли співати:

      Хай безликий чоловік

      Нас не відшука повік.

      Як довідатися нам,

      Що за план у чандріян?

      Коут здогадувався, що подорожні провели разом десь із місяць, – достатньо довго, щоб призвичаїтись одне до одного, але недостатньо, щоб гризтися через дрібниці. Від них пахло дорожньою курявою та кіньми. Він вдихав цей запах, як парфуми.

      Найкращим у всьому цьому був шум. Рипіння шкіри. Чоловічий сміх. Вогонь тріщав і плювався. Жінки кокетували. Хтось навіть перекинув стілець. У шинку «Путь-камінь» уперше за тривалий час не було тиші. А якщо й була, то надто слабка, щоб бути помітною, а може, вона надто добре сховалася.

      У центрі всього цього був Коут, який постійно перебував у русі, наче людина, що працює з великою складною машиною. Він послужливо ставив випивку, щойно її хтось просив, говорив і слухав саме стільки, скільки треба. Сміявся з жартів, тиснув руки, всміхався та хутко забирав монети з шинквасу – так, наче справді потребував цих грошей.

      Потім, коли настав час для пісень і всі вже проспівали свої улюблені, але хотіли ще, Коут заспівав першим голосом із-за шинквасу, плескаючи в долоні, щоб не збитися з ритму. З блиском вогню у волоссі він проспівав «Мідника-гарбаря», більше куплетів, ніж хто-небудь до цього чув, і всі аж ніяк не були проти.

      Кілька годин по тому в загальній залі стало тепло й радісно. Коут стояв навколішки біля вогнища, розпалюючи вогонь, аж тут у нього за спиною хтось заговорив.

      – Квоут?

      Шинкар повернувся з дещо спантеличеною усмішкою.

      – Прошу?

      Це був один із добре вдягнених мандрівників. Він трохи похитувався.

      – Ти – Квоут.

      – Коут, пане, – відповів Коут тим поблажливим тоном, яким матері говорять із дітьми, а шинкарі – з п’яницями.

      – Квоут Безкровний. – Чолов’яга пер уперед з упертою наполегливістю. – Ти видавався знайомим, але я не міг зрозуміти, чому саме. – Він гордовито всміхнувся й торкнувся пальцем носа. – Тоді я почув, як ти співаєш, і зрозумів, що це ти. Я якось чув тебе в Імрі. Потім усі очі виплакав. Ніколи не чув нічого подібного – ні до цього, ні опісля. Ти мені серце розбив.

      Репліки