Ім'я вітру. Патрик Ротфусс

тупо кивнув.

      – Закриєш заслінку. – Коут показав на камін. – Басте, відведи-но мене нагору!

      Хутко підбіг Баст і закинув Коутову руку собі на плечі. Вони пройшли крізь двері й піднялися сходами; увесь цей час Коут що два кроки спирався на нього.

      – Стрілу в ногу? – стиха перепитав Баст. – Вам справді так ніяково, що ви трохи впали?

      – Дякувати Богові, що ти такий само наївний, як і вони, – різко промовив Коут, щойно їх перестало бути видно. Пройшовши ще кілька сходинок, він почав лаятися під носа; коліно в нього явно було цілісіньке.

      Бастові очі округлилися, а тоді примружилися.

      Коут зупинився на вершині сходів і потер очі.

      – Один з них знає, хто я. – Коут насупився. – Підозрює.

      – Хто саме? – запитав Баст з острахом і гнівом водночас.

      – У зеленій сорочці, з пісочним волоссям. Той, який був найближче до мене біля каміна. Дай йому щось таке, щоб він заснув. Він і без того вже пив. Якщо він раптом знепритомніє, ніхто нічого не запідозрить.

      Баст ненадовго замислився.

      – Нічна грива?

      – Менка.

      Баст підняв брову, але кивнув.

      Коут випростався.

      – Послухай тричі, Басте.

      Баст кліпнув один раз і кивнув.

      Коут говорив рішуче і ясно.

      – Я був провідником із Ралієна з міською ліцензією. Був поранений під час успішної оборони валки. Стріла в правому коліні. Три роки тому. Влітку. Вдячний шалдійський купець дав мені грошей на шинок. Звати його Деолан. Ми їхали з Пурвіса. Згадуй про це мимохідь. Зрозуміло?

      – Чую вас тричі, Реші, – офіційно відповів Баст.

      – Іди.

      Півгодини по тому Баст заніс до кімнати господаря миску та запевнив його, що внизу все добре. Коут кивнув і наказав не турбувати його до кінця ночі.

      Баст зі збентеженим виразом обличчя зачинив за собою двері. Трохи постояв біля них, намагаючись зрозуміти, що він може вдіяти.

      Важко сказати, що так сильно турбувало Баста. Коут неначе не зазнав жодних помітних змін. Хіба що, може, рухався трохи повільніше, а маленька іскорка, що запалала в його очах завдяки вечірній активності, уже потьмяніла. Власне кажучи, вона була ледь помітною. Власне кажучи, її, можливо, там і не було.

      Коут сів перед вогнищем і машинально поїв, неначе просто знаходячи в собі місце для їжі. Проковтнувши останню порцію, він посидів, витріщившись невідомо на що, не пам’ятаючи, що він їв і яким це було на смак.

      Тріснув вогонь; він кліпнув й оглянув кімнату. Опустив погляд на руки, які лежали в нього на колінах (одна долоня згорнулася в іншій). За мить він підняв і розправив їх, неначе зігріваючи біля вогню. Вони були граційні, з довгими тендітними пальцями. Він мляво спостерігав за ними, ніби чекаючи, що вони зроблять щось самі собою. Потім опустив їх на коліно, частково охопивши одну руку другою, та знову почав дивитися на вогонь. Він просидів там нерухомо, з невиразним обличчям, доки не лишилося нічого, крім сірого попелу та тьмяного світла від вугілля.

      Він уже роздягався, щоб лягти, аж тут спалахнув вогонь.