Скеля червоного сонця. Дарина Гнатко

й не дарма… хто ж його знає?

      – Ти що… хочеш… хочеш відібрати в мене чоловіка?

      Феодося не відповіла, та тільки у погляді блакитних очей щось підказало Мирославі, що питанням цим поцілила вона досить влучно. Й страх, страх безмежний втратити Пантелеймона охопив її настільки владно та засліпливо, що вона вже й не пам’ятала себе, й не володіла собою, напустившись на сестру.

      – Геть з мого дому! – наказала, ледь стримуючи себе, аби не кинутися на Феодосю, не вчепитися в личко її чарівне нігтями, не попсувати краси цієї довершеної. – Негайно ж забирайся туди, звідки прийшла, й щоби нога твоя більш не ступала до мого дому!

      Та Феодося у відповідь лиш розреготалася.

      – Ти не зможеш мене вигнати!

      Мирослава поглянула недовірливо.

      – Це чому ж?

      – А Пантелеймон не дозволить!

      І вона, клята дівка, геть не помилилася. У той же вечір розлючений Пантелеймон увірвався до опочивальні Мирослави й, затинаючись від люті, накинувся на дружину.

      – Хто дозволяв тобі виганяти Феодосю? Чи ж ти забула вже, що будинок цей належний мені? А я кого чемно схочу, того тут і привітаю. Й ти не маєш пхати свого носа…

      – Я твоя дружина, а не наймитка…

      – То й що?

      – А права вже не маю…

      Пантелеймон кинув на Мирославу роздратований погляд:

      – За Писанієм саме чоловік є головою жони, й вона має перед ним скорятися, в усім слухатися…

      Мирослава поморщилася.

      – Та Писаніє ще не дозволяє зраду!

      – Я тебе не зраджував!

      – А звідки я то знаю?

      Вони посварилися в той вечір, посварилися чи не вперше за своє подружнє життя. Мирослава після сварки кожен день проживала, мов пекельну муку, й на справжнє пекло тепер перетворився для неї дім, раніш наповнений лиш щастям та світлом. І примарою тепер блукала вона будинком, темним для неї, бо потемнів для неї цілий світ і любий дім від горя та розпуки. Відчувала, серцем чутливим, кохаючим відчувала, що не потрібна вже чоловікові вона своєму. А сама ж, незважаючи ні на що, продовжувала кохати Пантелеймона, кохати не менш сильно, як і на початку подружнього життя, і його холодність, його зацікавленість Феодосею робили їй боляче, неймовірно боляче, але кохання до Пантелеймона не вбивало. Серцем панувала дивна мішанина з кохання до чоловіка, образи на нього, болю та ненависті до сестри. Усе це полишало Мирославу спокою, апетиту та сну, погрожуючи відібрати на додачу ще й розум.

      Вона знала, що наймити вже шепочуться поза спиною про те, що господиня починає божеволіти від ревнощів, блукаючи домом примарою, а сестриці її вродливій тільки того й потрібно. Хто-хто, а прислужники завше помічали все надто добре, й захоплення господаря чарівною гостею не пройшлося повз їхню увагу. Але ж Мирослава не хотіла ніяк божеволіти, зовсім ні, й єдиною її, бажаною мрією – то було повернення колишнього, щасливого життя, котрим вони жили з Пантелеймоном до приїзду Феодосі. Життя у їхнім раї на березі Дніпра, де були тільки вони вдвох, та ще синочок коханий, та кохання їхнє, що видавалося вічним та невмирущим…

      Кохання…

      Що то було за кохання