Скеля червоного сонця. Дарина Гнатко

– власну загибель відчуттям незрозумілим. Вона не помилилася, й Феодося таки прийшла сюди з чорними намірами.

      Намірами вбити власну сестру!

      Господи, помилуй!

      Сковтнула слину, що зробилася неприємно гіркою.

      – Феодосю, що ти кажеш такого? – вжахнулася.

      Феодося недобре зіщулилася.

      – А що, не подобаються мої слова? Чи ти гадаєш, що мені подобається марно чекати, поки Пантелеймон таки визріє для рішення тебе покинути? Він же не кохає тебе, геть не кохає, мною повністю зчарований, а розлучатися за гріх вважає, особливо тепер, коли ти важка.

      Мирослава сіпнулася.

      – Й ти не пожалкуєш мого дитяти?

      Феодося поглянула безжально.

      – Ні!

      – Але ж ти моя сестра… рідна сестра…

      Знизавши плечима, Феодося відгукнулася досить байдуже:

      – Ми ніколи з тобою не були досить близькими, і я ще з дитинства навчилася від мами нелюбові до тебе. Ти мені раніш була швидше байдужою, хоч мама завше вважала, що ти людина недобра й серце в тебе лихе, та мене то все геть не обходило, у материні забобони я ніколи не вірилася… Але зараз, зараз я хочу бути поряд Пантелеймона, мені потрібен цей чоловік…

      Мирослава кинула на сестру сумний погляд.

      – Ти кохаєш його?

      – Так.

      – Та він усе ж належний мені! – уперто вигукнула Мирослава, відчувши, як обривається щось усередині, коли Феодося розреготалась у відповідь.

      – Тому ти й маєш померти! Зізнаюсь, я довго вагалася, не наважуючись на таке, але… Ти маєш зникнути з життя Пантелеймона, зникнути назавше!

      – Заради дитини… я й так піду, зникну, поїду кудись, дам йому вільне життя, тільки пожалій моє дитя, не вбивай… – Мирослава промовляла те, що лягало на серце, розуміючи, що як не важко їй буде це зробити, та заради дитяти вона й на таке піде, витне з себе серце живцем, вирве кохання, покине коханого, аби тільки дитя жило, а вона поступиться чоловіком…

      Феодося покривила вродливе лице.

      – Я тобі не вірю!

      Мирослава перехрестилася.

      – Перед Господом присягаюся!

      – Усе одно не вірю!

      Мирослава була вже ладною впасти перед сестрою на коліна.

      – Пощади, сестро! Пантелеймон усе одно ж покине тебе, коли дізнається…

      Вустами Феодосі сковзнув незрозумілий посміх.

      – А хто тобі сказав, що він дізнається? – Вона розреготалася, щоправда, невесело, а якось нервово та дещо неприродно, й Мирославі морозом обсипало спину від того реготу. Поховальними дзвонами лунав він зараз для неї. – Ти ж останнім часом геть дивною зробилася, божеволіти почала від горя гіркого, втікала сюди, до скелі… Й хто ж його тебе там знає, які думки малися у хворій голові. Розлюблена чоловіком – взяла та й стрибнула до Дніпра.

      Тілом Мирослави пройшов дрож.

      – То ти втопити мене намислила?

      – Так.

      – А як випливу?

      Вуста Феодосі зазміїлися нелюдяним усміхом.

      – Не випливеш.

      Мирослава