Скеля червоного сонця. Дарина Гнатко

Ірину, – то було бажання потрапити на верхівку скелі якомога швидше. Ноги Ірини, засмаглі та взуті в сандалі зі світлої шкіри, мов самі понесли її теплим золотавим піском пляжу до скелі. Перед стежиною, важкою для підйому, крутою й небезпечною, вона зупинилася, мов наштовхнулася на неочікувану перешкоду, але поклик з верхівки був настільки сильним та потужним, що викликав у неї лиш коротку й незначну затримку на важкій стежині, й вже за мить вона почала дертися вгору, геть не зважаючи на небезпеку обірватися, на біль від подряпин на долонях та колінах. Головним було інше – опинитися якнайшвидше на верхівці скелі, поряд темноволосої жінки. Все інше, все життя її, включаючи Вадима та сина, весілля, що наближалося, – все то було зараз таким далеким, неважливим і мов неіснуючим. Головне – то жінка, що терпляче чекала на неї, застигнувши нерухомо.

      Й вона таки видерлася туди, ступила ледь помітно тремтячими ногами на тверду поверхню скелі й завмерла отак перед дивною постаттю, закліпала блакитними очима, мов тільки отямившись від важкого сну.

      Жінка та виявилася досить молодою, на вигляд років двадцять п’ять, не більш того. Довге її чорне волосся було вільно закинуте за спину, у світлі сонця набувши червонуватого відтінку й… мов зловісного чогось. Зловісним видавалося й лице незнайомки, бліде… ні, навіть і не бліде, а таке… наче синього відтінку, мов у втоплениці.

      Втоплениця…

      Ірина й сама не знала, чому спала їй на думку така уява, то, можливо, вологе волосся незнайомки, котре розвіював вітерець, а може, справа була у легкому, ледь відчутному смороді від жінки, а тхнуло від неї застояною водою та ще чимось дивним та нудотливим. Придивившись, Ірина з подивом помітила у дивному одязі незнайомки… водорості.

      Може, вона купалася та заблукала?

      Та хто ж вона така, циганка, чи що?

      Повагавшись, Ірина все ж запитала.

      – Хто ви?

      Жінка поглянула на неї, піднявши очі, й Ірина тільки зараз побачила, які вони темні.

      Й ледь стримала пронизливий крик.

      На неї дивилися очі неживої людини.

      Тонкі сині вуста незнайомки покривив незрозумілий усміх.

      – Не впізнала мене, Феодосю?

      Ірина здригнулася.

      – Вибачте, мене звати Іриною, й…

      Із синіх вуст зірвалося розчароване зітхання.

      – Ти не вона! Знов не вона! Ховається від мене сестриця моя проклята, ховається у втіленні іншої! Та все одно, ти з роду її поганого вийшла, ти з Тодоровичів, руда й блакитноока…

      Ірині зробилося геть муторно й страшно.

      – Хто ви?

      Тонкі, жахливі вуста покривилися.

      – Ти хочеш дізнатись об тім, хто я така? О, ти дізнаєшся, обов’язково дізнаєшся, бо є нащадком моєї сестриці. Та лише зачекай, не все одразу.

      Ірина затихла, слухаючи трішки дивнувату промову жінки, та що там говорити, дивним у цій жіночці було все, й не тільки оцей говір і тихий голос, схожий на шепіт. І раптом Ірині сяйнула єдина зрозуміла зараз думка – та жіночка ж божевільна.

      Геть