Скеля червоного сонця. Дарина Гнатко

поклали на звільнений стіл, та вона продовжувала кричати, відтрутивши від себе руки Пантелеймона.

      – Згинь, згинь, сатано!

      Гості перезирнулися.

      – Схоже на зурочення, – прошепотіла стара родичка Пантелеймона, коли Феодося трішки стишила голосіння. – Треба б святої води, а то й бабу покликати.

      Послали одразу й по воду, й по бабу знахурку. Недалечко в сільці жила стара травниця Трьомсиха.

      Свята вода Феодосі не допомоглася, замовкла вона тільки тоді, коли Трьомсиха влила їй до рота якоїсь завареної травиці. Пошепотіла щось над нею, наказала перенести до спочивальні, влила в неї ще зіллячка й сказала блідій пані Зіньковецькій:

      – Жінки з минулого злякалася ваша донька.

      Та перехрестилася.

      – Якої жінки?

      Трьомсиха покосувала темним оком.

      – А то вже вона вам, як захоче, то скаже!

      Чи то через нервове потрясіння, чи то травицю, а спала Феодося після того більш ніж добу й прокинулася тільки третього дня опісля весілля, коли гості вже роз’їхалися й маєток Скубія поринув у дрімотливу тишу та спокій. Змучена, невиспана пані Зіньковецька блідою тінню сиділа поряд ліжка доньки, майже не відлучаючись, налякана її нерухомістю та смертно-блідим лицем. А як Феодося прокинулася, одразу ж заходилася розпитувати, що з тою трапилося.

      Феодося, хоч і пам’ятала ту зустріч із примарою Мирослави, тепер не відчувала страху й вважала те лиш примаренням після міцного вина, тому лиш плечима знизала.

      – Та так, взрілося… щось бісівське.

      – Донечко…

      – Менш вина треба було впивати.

      – Та ти ж так кричала…

      Феодося майже не звертала уваги на слова матері. Вона звелася на ноги, пройшлася опочивальнею, думаючи об останніх словах примари.

      – Де Пантелеймон?

      Пані Зіньковецька закопилила тонкі вуста.

      – Десь на дворищі… я ж йому не нянька.

      – Допоможи мені вдягнутися, – промовила Феодося, бо хоч і не надто вірила у те, що привиділася їй дійсно Мирослава, та все ж страх відчувала, страх від слів тих страшних, що промовляв їх дух, – страх втратити коханого чоловіка, якого здобула з такими труднощами. Й видалося чомусь після довгого того сну, що за цей час, поки спала вона, в неї вже було вкрадено Пантелеймона.

      Мати поморщилася.

      – Ти краще б попоїла…

      Феодося кинула на матір роздратований погляд.

      – Мамо, допоможи мені, – промовила вже наказово, й за декілька хвилин, одягнена у простеньку сукню, кинулася геть з опочивальні на пошуки коханого.

      Пантелеймон віднайшовся у полі, де він об’їздив чорного баского коня. Без сорочки, в одних лиш широких полотняних штанях, лискучий від поту, але такий гарний і мужній… У Феодосі защеміло, стислося серце при однім лиш погляді на чоловіка, й вона пішла до нього тим полем, потопаючи босими ногами у густій траві.

      Пантелеймон зупинив коня.

      – Феодоню?

      Вона посміхнулася