Скеля червоного сонця. Дарина Гнатко

бо жив зовсім поряд, і коли позашляховик Палія зупинився перед її під’їздом, там уже виднілася висока постать Дениса. Гарне, занепокоєне лице розквітлося враз при появі Богдани, й він без слів, просто та невимушено простягнув до неї руки, й вона пішла у ті обійми довірливо, мов мале дитя. Ті сльози, що просилися на очі ще в номері Палія, вони нарешті не втрималися, прориваючи її стриманість, нарешті вилилися назовні. Вдихнула знайомий запах Дениса й заревіла ще дужче, недоречно подумавши чомусь об тім, що, якби не втримала вона цих сліз там, у готельному номері, – плакала б не в знайомих обіймах Дениса, а в зовсім інших руках… Та ні, то вже зовсім зайві думки, про таке думати не треба…

      Денис…

      Денис Михайлов.

      Небіж її вітчима, сирота, котрого майже від народження виховував дядько. Він закохався в неї більше десяти років тому, з першого ж погляду, та, на жаль, без взаємності. Ні, вона теж любила його, але любов та була сестринською, вони ж з Ірою зростали без брата, хоч завше мріяли про нього. Й вона його отримала, нехай і закоханого в неї. А Іра… Богдана здригнулася й заридала. Денис обійняв її ще міцніше.

      – Ну-ну, заспокойся.

      – Денисе, це просто жахливо!

      – Що, що там трапилося?

      Богдана звела на нього заплакані очі, поглянула в блакитні очі, у яких було стільки тепла, укотре жалкуючи об тім, що не кохає його. Схлипнула й тихо промовила:

      – Іра зникла, а її наречений гадає, що її вбито… Зараз триматися мені допомагає віра, що її таки знайдуть, бо тривають пошуки… Але ж, Деня, я не можу повідомити про це маму, просто не можу, розумієш?

      Денис погладив її по щоці.

      – Розумію й сам усе владнаю.

      – Дякую. А зараз я маю їхати до Кременчука, бути там, коли знайдуть… знайдуть живу… чи… – Богдана не договорила, знову заплакала, й Денис загойдав її у обіймах.

      – Я поїду з тобою, – промовив згодом.

      Богдана заперечливо захитала головою.

      – Не треба. Я їду з її нареченим.

      Денис ледь помітно нахмурився, та промовчав. Допоміг віднести речі до автівки, поцілував по-братньому ніжним поцілунком у чоло. Богдана перевдяглася в легку літню сукню з ніжно-бузкового шовку, волосся зібрала в ґулю, а припухлі, почервонілі від сліз очі заховала за темним склом окулярів.

      – Бережи себе, – прошепотів Денис.

      – Добре, – посміхнулася сумно.

      За хвилину позашляховик вивозив її з двору. Не знала Богдана Янівна Тодорович, у святім хрещенні Феодосія, що кидає Київ, кидає звичне життя своє вже назавше й не повернеться сюди ніколи. Там, за Кременчуком, на скелі, над котрою кривавими заходами сідалося сонце, на неї вже чекали.

      Заплакані, почервонілі блакитні очі дивилися прямо перед собою.

Маєток сотника Скубія, 1658 рік

      Заплакані, почервонілі блакитні очі дивилися прямо перед собою. Сотничиха Феодосія Наумівна Тодорович-Скубій сиділа у своїй опочивальні, що виходилася вікнами на берег, й дивилася, як сонце сідається червоно над Дніпром. Так само воно всідалося і в той вечір, коли померла сестра. Феодося здригнулася й зіщулилася, хоча в покоях було тепло, навіть жарко,