Скеля червоного сонця. Дарина Гнатко

– Ваша заступниця казала, що вона зникла.

      Палій поморщився.

      – Так, зникла. Але моя служниця бачила, як Іру скидала у Дніпро зі скелі якась жінка…

      – Скелі… якої скелі?

      – Біля мого будинку, на березі Дніпра. Іра ж уміє плавати, вона б мала випливти, але… Зараз ведуться пошуки, що водолазами на Дніпрі, що поліцією в найближчій місцевості.

      Богдана тільки глипала.

      – І як же це трапилося?

      Палій знизав плечима.

      – Поки що нічого невідомо…

      Богдана обірвала його, наполегливо поглянувши у вічі:

      – Але ж надія, що Іра жива… вона є?

      Палій сумно всміхнувся самими вустами.

      – Надія є завше.

      Богдана рішуче зірвалася на ноги.

      – Я… я маю туди поїхати.

      – Так, звісно. Я виїжджаю до Кременчука за годину, і якщо ви не маєте заперечень, візьму вас з собою.

      Богдана чомусь завагалася.

      – Та я можу й автобусом чи…

      – Ображаєте? – Поглянув гостро і якось так, що Богдана знову відчула мимовільне зніяковіння. – Ви поїдете зі мною, в автівці місця вистачить. Зрештою, ми ж з вами майже родичі.

      Богдана зітхнула, погоджуючись.

      – Добре, але мені потрібно повернутися додому, взяти речі, – промовила повільно. Палій теж звівся на ноги, поглянув на неї розуміючи, й Богдана раптом відчула якесь дивне хвилювання, коли погляд його темних очей сковзнув униз, охоплюючи її всю, таку, якою вона була зараз, – у домашньому недбалому одязі та з довгим рудавим волоссям, зібраним у високий хвіст. Погляд той затримався на ній лиш на якусь коротку хвилину, та його вистачило, аби Богдана відчула щось таке… таке, чого не відчувала вона з часу знайомства з Грантом. Й одразу ж вилаяла себе за цю незрозумілість. У неї ж зникла сестра, невідомо, чи жива, а вона… Про що думає вона, недоречно хвилюючись через погляд людини, котру кохає Іра.

      Відвернулася майже сердито.

      Палій повільно рушив до неї.

      – Моя автівка у вашому розпорядженні.

      Чомусь його наближення… воно налякало Богдану, й вона, намагаючись більше не дивитися на нього, рушила до дверей, пробурмотівши:

      – Дякую.

      Він усе ж таки рушив за нею слідкома проводжати, і вона так гостро відчувала його близькість у себе за спиною… і здригнулася, мов від удару електричного струму, коли її руку, що потягнулася до дверей, накрила його широка й засмагла долоня. Богдана затримала подих і звела на нього збентежений, запитливий погляд – він дивився уважно та співчутливо.

      – Тримайтеся, Богдано, – промовив майже ніжно, бажаючи, певно, втішити та підтримати, та вона відчула не полегшення, а гостре бажання розплакатися. Очі обпекло непролитими слізьми, але рука, що тримала її руку, заважала плакати…

      На довгу мить її блакитні очі затрималися поглядом на його темних очах, і в неї виникло дивне відчуття, що вона вже зустрічала його, що він не незнайомець й очі їхні вже зустрічалися отак поглядами. Та в той же час вона була повністю впевнена, що ніколи не зустрічала цього чоловіка й це просто якесь затьмарення.

      Швидко