Казки добрих сусідів. Караванбаші. Туркменські народні казки. Народное творчество

[6]

      Було це чи не було, а в минулі часи жив чоловік на прізвисько Бахаветдін-Верблюд, і не було у нього дітей. Одного дня порадився він з дружиною, і вони вирішили продати всю худобу і піти до Кааби. Увечері лягли спати, а коли перейшло за північ, якийсь чоловік раптом промовив:

      – Хук хак[7], гей, Бахаветдіне, чому ти сумуєш?

      Тоді Бахаветдін відповів:

      – Немає у мене дітей, тому й сумую.

      – Бог дасть тобі сина, а ти назви його Маммедджаном, – сказав той чоловік і зник.

      Рівно через дев’ять місяців і десять днів народився у Бахаветдіна син, і його назвали Маммедджаном.

      Бахаветдін, не маючи коштів, подався пасти верблюдів[8], а сам усе згадував Маммедджана. Коли його синові пішов восьмий рік, почав він гратися з іншими хлопчиками, а ті й кажуть йому:

      – Був би ти хороший, хіба допустив би ти, щоб твій батько пас верблюдів?

      Маммедджан прийшов додому і запитав:

      – Матінко, у мене ж батько є?

      – Є, він пасе верблюдів, – відповідала мати.

      Взяв тоді Маммедджан в руку палицю, прихопив із собою перепічку і вирушив на пошуки свого батька. Ішов він три дні і нарешті підійшов до стада верблюдів. Запитав він пастуха:

      – Чиї це верблюди?

      – Бахаветдіна-Верблюда, – відповідав пастух.

      Пішов Маммедджан далі і знову натрапив на стадо. Дивиться він – збоку біля стада сидить якийсь старий і годує борошняною бовтанкою стару верблюдицю. Підійшов до нього Маммедджан, привітався, і старий йому відповів. От сіли вони, і старий почав запитувати хлопчика.

      – Звідки ти і куди йдеш?

      – Мій батько пішов пасти верблюдів, і я йду до нього, – відповідав хлопчик.

      – Хто ж твій батько? – знову запитав старий.

      – Мій батько Бахаветдін-Верблюд, а мати – Бібі, – відповідав хлопчик.

      Тоді Бахаветдін-Верблюд обняв хлопчика за шию, поцілував його і сказав:

      – Ах, синку, що тобі тут робити? Іди живи в селищі. Поклади в одну кишеню золото, в іншу – срібло і розкидай навколо себе.

      А син йому відповідав:

      – Як же це так, батьку: ти будеш пасти тут верблюдів, а я – жити в селищі?

      Батько схвалив слова сина і вирішив повернутися додому. Почали вони збирати речі. Ось батько й доручає синові:

      – Синку, продавай верблюдів – самців і самиць, усіх верблюдів продавай, тільки не віддавай оцю стару верблюдицю.

      Пішов батько в селище, а до хлопчика приїхав якийсь вершник і запитав:

      – Чи не продаси худобу?

      А Маммедджан йому відповів:

      – Не продам.

      – Якщо не хочеш продавати всіх верблюдів, то хоч продай трьох-чотирьох, – попросив вершник.

      – Добре, – відповів Маммедджан.

      Вершник покрутився в стаді і зловив стару верблюдицю.

      Тоді Маммедджан йому сказав:

      – Батько не велів мені продавати цю верблюдицю, і я її не продам. Візьми будь-якого іншого верблюда.

      Вершник знову покрутився у стаді і знову схопив ту ж верблюдицю. Тоді Маммедджан подумав: «Якщо за верблюдицю він віддасть мені коня, що

7

«Хук хак!» (араб. букв. «він бог», «він істина») – вигук дервішів.

8

Пастухи Туркменії, які займалися відгінним скотарством, більшу частину часу були відірвані від своїх родин. Робота пастуха вважалася важкою (вони жили в землянках і куренях, подовгу буваючи під відкритим небом і страждаючи від спеки, дощів та морозу) і небезпечною (постійно доводилося захищатися від хижих звірів та грабіжників).