Казки добрих сусідів. Караванбаші. Туркменські народні казки. Народное творчество

Читать онлайн.



Скачать книгу

почепіть над воротами ляльку, а якщо брат, то сідло коня.

      І поїхали в степ. Народилася у жінки дочка, і батько почепив над воротами ляльку. Але один із сусідів був недругом сім’ї братів. Він одразу ж зняв ляльку і замість неї почепив сідло коня. Повернулися брати з полювання, подивилися і закричали:

      – На жаль, над воротами висить сідло! Значить, знову народився брат! Не будемо тут більше жити!

      Покинули брати поселення і подалися в гори. Там вони облаштували житло в печері: вдень полювали, а увечері поверталися додому, їли і лягали спати. Так минав час.

      Про кого тепер послухати новини? Послухайте про сестру юнаків.

      Батько і мати назвали новонароджену Ак-Памик і не зводили очей з дороги, очікуючи синів. Минув місяць, а синів усе немає. Минув рік, а їх усе немає і немає. Минуло три роки – синів як не було.

      Якось до старих прийшов гість із іншого поселення і сказав:

      – Недавно я бачив ваших синів. Місцина, де вони живуть, від вас не так уже й далеко. Вони поселилися в печері на такій-то горі і живуть з полювання.

      Батько і мати, почувши таку новину, зраділи, приготували плов, подали його гостеві і сказали:

      – Гарну ти приніс новину! Тільки от ми самі не можемо туди піти: сил немає, ми ж старі. Та якщо ти ще хоч раз побачиш наших синів, то передай їм від нас доземний уклін.

      Гість поїв плову, розпрощався із старими і пішов до свого поселення. А старі жили, не зводячи очей з гори. Проте своїй дочці вони про те не сказали ні слова.

      Минули місяці, минули роки. Ак-Памик виповнилося чотирнадцять років. Якось сусіди збирали жінок для роботи[2]. Побачивши матір Ак-Памик, вони сказали:

      – Дозволь своїй дочці прийти допомогти нам.

      – Що ж, дозволю, – відповіла мати, – хай іде, якщо сама захоче.

      А у ті давні часи був звичай: жінкам і дівчатам, які мали братів, відводилося під час такої роботи краще місце. Та, у якої братів не було, повинна була сидіти на гіршому місці.

      Ак-Памик увійшла в юрту і сіла на найгіршому місці. Тут одна жінка й каже:

      – Чому ти, кізонько, сіла там? Пересядь на краще місце.

      – Ой, матінко, – відповідає Ак-Памик, – як же я можу сісти на краще місце, якщо у мене немає братів!

      – Не кажи так! У тебе є семеро братів, сильних, як леви. А якщо твої батько й мати про них досі тобі нічого не говорили – на те є причина. Батьки твої старі й не можуть піти до братів самі. А тобі нічого не кажуть, щоб ти не втекла від них. Коли прийдеш додому, скажи матері: «Ой, у мене болить голова, дай мені ковурги[3]». Коли мати дасть тобі ковурги, ти не бери її ложкою, а попроси: «Дай мені своєю рукою». Після цього схопи матір за руку і тоді дізнаєшся все, що тобі треба.

      Ак-Памик повернулася додому і сказала:

      – Матінко, у мене голова болить.

      – Що б ти з’їла, доню? – запитала мати.

      – Дай мені трохи ковурги, матінко. Поїм, може, й легше стане, – відповіла Ак-Памик.

      Мати сіла готувати ковургу.

      – Дай мені трохи з вогню, – попросила Ак-Памик.

      Мати хотіла було дати ложкою, та Ак-Памик сказала:

      – Ні, матінко, ложка погано пахне, дай мені рукою!

      Що робити? Нещасна дала їй рукою. Тоді Ак-Памик міцно ухопила матір за руку і сказала:

      – Є у мене брати чи немає?

      – Ой-ой! О Господи! – закричала мати, їй було гаряче.

      – Є у мене брати чи немає? Не відпущу, поки не скажеш, – мовила Ак-Памик.

      – Є, – відповіла бідна мати. – Семеро братів є. Вони пішли на полювання до твого народження і до цих пір не повертаються.

      – Хоч відомо, чи живі вони? – запитала Ак-Памик.

      – Так, вони живуть у печері на такій-то горі, – відповіла мати.

      Тоді Ак-Памик відпустила руку матері і сказала:

      – Я піду туди.

      – Ти не знайдеш їх, – сказала мати. – Ось я зроблю тобі колобок. Коти та за ним іди. Де він зупиниться, там і будуть твої брати.

      Ак-Памик взяла колобок, покотила його і пішла за ним. Прийшла вона до печери, зазирнула всередину, а в печері повно закривавленого одягу, та ще висить трохи м’яса. Ак-Памик взяла одяг, пішла до струмка і всі речі випрала. Потім вона повернулася до печери, приготувала з м’яса плов і почала чекати. Раптом бачить – йде семеро чоловіків. Ак-Памик заховалася і почала спостерігати. А брати прийшли і дивляться – скрізь усе не так, як було: одяг випраний, їжа приготовлена. Перевдягнулися брати, поїли і лягли спати.

      Наступного дня рано-вранці вони пішли на полювання. Ак- Памик знову понесла одяг братів до струмка, випрала його і приготувала їжу. А потім знову заховалася. Брати повернулися з полювання і бачать: усе прибрано ще краще, ніж учора. Тоді вони порадились і вирішили: «Треба завтра підсторожити». Вранці шестеро братів пішли на полювання, а найстарший з них заховався, щоб посторожити, та й заснув. Ак-Памик укрила його ковдрою, сказала: «Спи,



<p>2</p>

За давнім звичаєм, дівчата і жінки поселення нерідко збиралися разом, щоб спільно швидко що-небудь зшити, спрясти тощо. Найчастіше все це робилося перед весіллям.

<p>3</p>

Ковурга – смажена пшениця, національна їжа туркменів.