Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя. Олег Говда

свою яничарку козакові з пов’язкою через ліве око. – Поки ми гопак танцюватимемо з охоронцями, маєте верхових татар спішити. Тільки коней не зачепіть. Знадобляться ще.

      – Ображаєш, батьку, – прогудів котрийсь із двох обраних стрільців.

      – Попереджаю.

      – Вибачай, батьку, – повинився запорожець.

      – Бог простить, а я все сказав… Лях! Тобі доручаю Тараса. Сам розумієш, в його умінні єдиний шанс живими звідси вибратися, якщо, не приведи Господь, усе не по-нашому складеться. В бій не лізьте, а допоможіть Непийводі бранців звільняти. Кричіть бабам і дітворі, щоб не розбігалися, а до обозу йшли і найкраще – до своїх волів. Чоловіки та парубки, сподіваюся, самі збагнуть, як діяти… Але мало що… Шебутний, бери селян під свою руку, організуй табір. Всім іншим один наказ: рубати того, хто перед тобою і бігом до обозу. Вози в коло. Поки в основному загоні зрозуміють, що сталося і прискачуть, ми повинні встигнути. А там подивимося, як бусурманам вдасться нас з-поміж возів виколупати…

– ♦ —

      Незважаючи на те, що падіння купи зброї супроводжувалося дзенькотом і стуком, увагу охоронців це не привернуло. І не тому, що татарва геть зовсім на полон не зважала, а через те, – що саме в цю мить неподалік пролунав ще один шум і тріск. Значно гучніший і нахабніший. Тож голови бусурман повернулися туди…

      А в супроводі того шуму, з ближніх кущів бузку, що вже давно скинули яскраві кетяги, зате зробилися майже непроглядними через густе та пишне листя, безжалісно ламаючи гілки, назовні вивалився… кіт. Звичайнісінький сільський Васька. Невиразного сіро-бурого окрасу з рудими підпалинами. Нічого особливого. Якби не був ростом з добре вгодоване теля!

      Зажурені власними бідами, бранці мляво відреагували на таке диво, зате серед забобонних ординців зашелестіли слова одне страшніше за інше.

      – Шайтан…

      – Ібліс…

      – Мангус…

      А кіт тим часом ліг на живіт і поповз до людей. Та не так, як коти крадуться до горобця чи мишці, коли полюють, а як людина – по-пластунськи. Притискаючись всім тілом до землі і старанно працюючи колінами та ліктями. При цьому хвіст його то стирчав вгору на зразок волохатого султана, що прикрашає парадну кінську збрую, то падав вниз і волочився позаду нікчемною шматою, замітаючи все сміття, що траплялося на шляху. А ще химерний котяра щось голосно і сердито бурмотів у наїжачені вуса.

      Уривки того бурчання, що долітали до татар, годі було розібрати, але звучали вони точно не котячою мовою…

      Таке видовище нікого не залишило байдужим, і нервовий, істеричний сміх завирував, забулькотів поміж бранцями. Тепер настала черга кота звернути увагу на те, що відбувається навколо.

      Підняв лобату голову і задумливо втупився в боязко позираючих на нього і судомливо гикаючих людей. Спантеличено гмикнув і почухався за вухом. Знову щось пробурмотів, вочевидь незадоволений тим, що його помітили, після чого підвівся на задні лапи, наче ведмідь на ярмарку. Цілком людським жестом обтрусив коліна, сплюнув і вже не криючись, навпрошки пішов до полонених.

      Слово