Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя. Олег Говда

♦ —

      Салах-Гірей повільним кроком перетнув половину відстані, що Розділяла поставлені в коло вози і лінію своїх воїнів, тримаючи піднятою вгору праву руку з розкритою долонею. Жест, який завжди і всюди означає: «Прихованих і ворожих замірів не маю. Хочу поговорити». Кроків за двадцять до возів зупинив коня і голосно крикнув:

      – Я, Салах-Гірей, молодший син великого хана і сераскира Буджацької орди. Серед козаків знайдеться перекладач, щоб донести до вух свого отамана мої слова і передати мені відповідь?

      Серед запорожців, як і серед жителів Михайлівки, багато знали не один десяток слів по-татарськи або по-ту-рецьки, а деякі і від біди могли говорити, але взяти на себе сміливість тлумачити настільки важливу розмову не наважився ніхто.

      – Я можу, якщо треба… – звернувся до отамана Лис, якого сердили і невдача, що спіткала їх на переправі, і загибель товариша. Та й полон не додав Семенові самоповаги, хоча звільнитися зумів сам, не чекаючи допомоги. От і хотілося козакові ще якось себе показати.

      – Знаєш татарську?

      – Знаю.

      – Добро. Тоді запитай для початку у голомозого, з чого він узяв, що тут козаки є?

      Семен досить спритно видерся на віз, теж підняв вгору руку і голосно, по-татарськи, повторив запитання курінного отамана.

      Салах-Гірей розсміявся, але відповів:

      – Нехай отаман козаків не дивиться на мій вік. Мене вчили хороші наставники. Я можу багато сказати у відповідь, але думаю, досить і того, що у селян не було мушкетів. А тепер ми можемо поговорити серйозно, чи ще трохи пожартуємо?

      Семен безтурботно перевів.

      – Гм, схоже, цей ханський син не дурний і не пихатий, – кивнув своїм думкам Копито. – Добре… Степан, скажи татаринові, що тут курінний отаман Війська Низового Запорозького Терентій Копито з товаришами. І що ми готові послухати його слова.

      – Я не дарма назвав себе, отамане, – демонстративно провів рукою по безвусому обличчю Салах-Гірей. – Ти повинен бути досвідченим воїном і, оскільки не бачиш біля мене бунчука, то повинен здогадатися, що це за нашим звичаєм означає?

      – Так. Розумію, – підтвердив Копито.

      – Тоді знаєш і те, що коли в безбунчужний похід відправляється молодший син, він не може повернутися в орду без здобичі. Тим більше, – юнак повів рукою навколо, – втративши стількох воїнів.

      – Співчуваю, але нічим не можу допомогти… – гмикнув курінний отаман. – Навіть заради сина великого хана я не погоджуся відправитися разом з усіма цими людьми в неволю. Сподіваюся, Салах-Гірей, тобі це теж зрозуміло?

      – Звичайно… Я ж не з’їхав з глузду.

      – Тоді, до чого наша розмова? Ми не здамося, і нікого не видамо. А тому – їдь сам, поки до нас підмога не наспіла. Дими від пожеж далеко видно. Напевно і на цей раз якийсь дозор або роз’їзд уже помітили.

      – Помиляєшся. Ти нагодився пізніше і багато не бачив, отамане. Мої нукери майже нічого не підпалювали. Так що швидкої допомоги не чекайте. Хіба що випадкової…