Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя. Олег Говда

як дівка на голого хлопа? Я ж не дивуюся тому, що ти людина.

      Продовжуючи вдавати, що збитий з пантелику, Небаба недовірливо струснув головою.

      – Чорт… А хіба то не вигадка?

      – Тобі роги чи хвіст помацати дати? – розсердився пекельник.

      – Стій… – простягнув примирливо руки Степан. – Ну, нехай. Вірю. Але ж ми не в пеклі, то що ти тут робиш?

      – Маю справу, – цілком мирно відповів чорт. – Думаєш, мені дуже хочеться тут бути? Особливо зараз – побіля церкви тинятися? Тому і кваплю, щоб швидше діло зробити і назад, у пекло, повернутися. Тож, не заговорюй мені зуби. Давай вже, виводь дівчину…

      Але в цей час з боку вигону долинула стрілянина щонайменше з десятка пістолів і мушкетів, а слідом розлючено заалалакали татари.

      – А це що? – здивувався Небаба.

      – Мабуть, хтось із ваших на обоз напав, – байдуже знизав плечима Босоркун. – Ясир намагаються відбити.

      Але це мене більше не стосується. Угода з бусурманами завершена, тепер у нас з тобою спілка… То що, ти нарешті підеш за Ребеккою? – і прискіпливо заглянув Степанові в очі. – Ти слово давав. Негоже тепер задкувати. Не рак…

      – Хто напав? – не вгавав Небаба. – Козаки?

      – Може, і козаки… – ще раз сіпнув плечем чорт, від чого потривожені мухи невдоволено загули і задзвеніли хмаркою над розкуйовдженою головою Панька. – А може, бранці самі якось звільнилися, поки голомозі на поєдинок заглядалися? Ще раз кажу: не заговорюй зуби. Дибай за Ребеккою…

      – Та постривай же! Нікуди дівчина не дінеться, – відмахнувся Степан, прислухаючись до наростаючого гомону. – Я так розумію, тобі від Куниці щось важливе чи цінне потрібно? То я ось що придумав… – почав задумливо, наче й справді не знав, про що йдеться.

      – Кажи… – зацікавився Босоркун.

      – Там, серед бранців, напевно, і рідні Ребекки є?

      – Старий жид точно був, – кивнув чорт. – Впертий, як віслюк. Не захотів на хрест плювати… Я б змусив… і не такі герої ниць плазували і копита до блиску вилизували… Та часу на забаву нема… Матір дівчини не бачив, але має бути там… якщо ще годиться на продаж… А ти нащо питаєш?

      – Бо поганий з тебе купець. Сам подумай, що краще – один товар, чи за ті самі гроші втричі більше?

      – Не розумію.

      – Тарас нареченій зрадіє, це безумовно. А уяви, який він буде вдячний за порятунок усієї родини?

      – Усієї? – чорт задумався, шкребучи пальцями в густих заростях на підборідді. – Гм… Взагалі-то в цьому є щось. От лише з тещею б не помилитися? Може, ну її? Залишимо татарам? Та й мені усіх вас з собою тягати не надто хочеться…

      – А навіщо всіх? – заспокоїв Босоркуна Небаба. – Відправимося вдвох. Ти скажеш Тарасові, що вони живі і здорові, а я підтверджу. Ну, що? Гарно я придумав?

      – Так, то справді добра порада, – кивнув чорт. – Можеш і від мене, при нагоді, якусь пораду взамін зажадати… Йди по дівчину і чекайте мене тут. Я миттю… Але, тільки щоб потім вже ніяких більше відмовок і зволікань. Домовилися?

      – Гаразд, дідьку,