Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя. Олег Говда

з воза, кобилі легше, – хмикнув Панько, навіть не намагаючись зрозуміти, правду каже іудей чи лукавить. – Я б і з вами валандатися не став, але може козак має слушність, і це мені допоможе? Гаразд, ніколи ляси точити, ходімо…

      Чорт спритно вхопив за руки обох батьків Ребекки, а у наступну мить вся трійця зникла, немов і не було тут нікого. Тільки ще раз гниллю війнуло.

– ♦ —

      На жаль, але успіх козаків на цьому першому залпі і закінчився. Як тільки викликане пострілами сум’яття вляглося, Копито почув молодий, але гучний і впевнений голос, що віддавав розпорядження татарам. І чамбул ординців, тримаючись на безпечній від пострілів відстані, став оточувати табір запорожців і втікачів великим кільцем.

      – Ну що, панове запорожці? Спіймав козак татарина, а той його за чуб тримає? – підійшов до гурту козаків Кремінь. – Я отаман Михайлівки – Андрій Кремінь. Щось вас малувато, ні?

      – Схоже на те, пане отамане… А я – Терентій Копито. А мало, багато… Скільки є – всі тут. Більше, на разі, немає. Хто ж знав, що голомозі так далеко заберуться.

      – Зле, – спохмурнів Кремінь. – Татарви до біса. Думаєш, дамо раду?

      – А певно що так… – посміхнувся Терентій. – Он навіть ти сумніваєшся, не віриш, що тут всі. Так і голомозі думають, що зіткнулися з дозором, а головні сили от-от підійдуть. Думаєш, стануть чекати, щоб переконатися? Зараз усе залежить від того, наскільки мудрий або дурний їхній бек. Розсудливий чи – жадібний та запальний? А також – наскільки сильний у них шаман…

      – Який ще шаман? – встряв у розмову двох отаманів Куниця, що нагодився якраз до останньої фрази. – Поруч немає жодного шамана. Я б відчув… Навіть чорта, про якого говорили дозорні з Тивільжана і розповідав Василь, поки ще не помітив.

      – Та як ти смієш, шмаркач?.. – скинувся було Кремінь на парубка, що так безцеремонно втрутився у розмову старших. Але Копито притримав Андрія за руку.

      – Спокій, пане отамане. Своїх хлопців я сам покараю… якщо знадобиться. А Куниця знає, що говорить. Це раз. А два – якби не він і не побратими його, то плентатися б вам усім за кінським хвостом аж до Криму… Зрозумів? Ну, а тепер, якщо бажання не пропало, можеш і почастувати сина свого односельчанина парою стусанів.

      – Он як, – простягнув ніяково Кремінь. – Вибач, хлопче. Погарячкував. І теє… дякую… від себе і від усієї громади дякую.

      – Так я і нічого такого не зробив, – почервонів од задоволення Тарас, якому вперше дякували від імені громади.

      – Вуха б тобі нам’яти для початку, а потім зо дві дюжини буків всипати! – тепер уже напосівся курінний. – Певно, що не зробив! Тобі, сучий сину, що було велено? А ти куди виперся? Один на чотирьох!

      – Так утекли б голомозі, батьку отамане!

      – Ну і чорт з ними! – гаркнув Терентій. – Не нагадаєш мені, старому дурневі, що тобі ще належить зробити? Через що навіть нечисть у пеклі сполошилася? Чи пара татар важливішою стала?

      – Прости, батьку, – покаявся Тарас. – Не подумав…

      – Звісно, що не подумав… – трохи м’якше погодився