Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя. Олег Говда

це, Рудий Панько повернувся спиною до обох воїнів і неквапливо рушив у бік Салах-Гірея. Решта ще раніше вийшли за межі церковного подвір’я, звільнивши місце для поєдинку. Всередині залишилися тільки аталик Ку-чум, Степан і маленька калина.

– ♦ —

      – Як тебе звати, воїне? – поцікавився аталик.

      – Козак Війська Низового Запорозького Степан Небаба, – трохи злукавив недовчений чародій. Не розповідати ж татарину історію свого, хоч і не надто довгого, але вельми заплутаного життя. – А ти ким будеш, ефенді?

      – Кучум, аталик хана Салах-Гірея.

      – То це ми з тобою схрестимо шаблі, чи когось іншого чекаємо? – повів поглядом навколо парубок.

      – Я.

      – То, може, й справді, почнемо?.. Припікає… Чого дарма пріти?

      Небаба ступив назад, відстебнув від пояса шаблю і оголив клинок. А порожні піхви відкинув убік. Кучум зробив те саме.

      Обидва змахнули зброєю хрест-навхрест, як би салютуючи, а насправді розминаючи кисть. А потім легким, ковзаючим кроком, немов у танці, рушили назустріч один одному.

      Наставник хана був мудрий і досвідчений, а тому став відразу забирати праворуч, щоб повернутися спиною до сонця.

      Степан не міг похвалитися ні тим, ні іншим, та й учитель його, Ох Чорнобородий, вважав, що вміння махати шматком заліза для чародія марна справа. І до тренувань учня з тими воїнами, що зрідка приїжджали в гості, ставився з поблажливістю лише через благотворний вплив фізичних вправ на розвиток і зміцнення м’язів. Дуже вже хотілося старому перебратися в молоде і сильне тіло.

      Тим не менш, Небаба оцінив маневр аталика. І якщо татарин, у силу віку, ніяк не міг приховати досвід, то Степанові ніщо не заважало прикинутися новиком. Сильним, сміливим і… дурним. Вірніше, надміру самовпевненим. Що, зрештою, одне і те ж. Бо встиг нахапатися верхівок військової науки, і тому вважає себе непереможним витязем.

      Обравши цю тактику, Небаба рвучко ступив уперед і завдав три швидкі, сильні удари, намагаючись поцілити в голову або плече бусурмана. Потім швидко відскочив на два кроки назад, розриваючи дистанцію.

      Природно, татарин легко відбив прямолінійну атаку, але нападати у відповідь не став. Вичікував. Аталик був не лише мудрий, але вже й не молодий, надміром сили похвалитися не міг, і даремно її не марнував. Він вивчав ворога і чекав помилки, – неминучою в будь-якому поєдинку. І ця помилка, швидше за все, стане останньою в житті козака. Значить, Небабі треба встигнути нанести удар раніше…

      «Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад. І не забути примружуватися!.. Нехай голомозий думає, що сонце мене засліплює, але я настільки гарячий і недосвідчений, що на це не звертаю уваги. Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад».

      Якщо татарина спершу спантеличило те, що комбінація ударів постійно повторюється, то вже після п’ятої або шостої атаки він почав посміхатися. Звичайно ж, старанно приховуючи насмішку, але блиск в очах його видавав. Як і деяка розслабленість, що з’явилася в рухах. Кучум навіть трохи запізнювався з відбиттям,