Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя. Олег Говда

Але не смій втручатися в те, чого не розумієш! Слово сказано. І якщо уруський воїн хоче Божого суду, то обдурити його – принизити і зганьбити весь рід Гіреїв. Я сам вийду в коло і допоможу козакові достойно померти. А що до дівиці – не хвилюйся, ненаситний мангусе, твоя здобич від тебе не вислизне.

      «Старий дурень! – подумки вилаяв аталика Босоркун. – Про честь згадав!.. Щось ви, як зі мною союз укладали, не надто про гонор піклувалися? А тепер, коли своє отримали, он як заговорили? Ех, якби не церква… сам би виволік оту хвойду за коси».

      Безсилля Босоркун-Панько відчув, як тільки ступив на освячену землю. А чим ближче підходив до храму, тим більша слабкість насідала на чорта. Немов, з кожним кроком, зробленим у напрямку церкви, на спину чортові докладали невидимий тягар. І Панько ще й десятка кроків від воріт не пройшов, а вже почувався так, немов двигав на собі трьохпудовий міх збіжжя. І як би не приндився, всередину йому не увійти. Що означало – без ординців не обійтися. А от після того, як бусурмани виведуть кляту дівку за церковну огорожу, ось тоді він ще подумає: яким чином винагородити «вірних» спільників?

      «Диявол і все Пекло, адже вона вже майже була в його руках. Сідло Куниці допомогло посилити поклик настільки, що дівчину в хаті не змогли втримати навіть домові. Сама на річку прибігла… І як же невчасно з’явився цей козак. Таки сто разів правий Володар, примовляючи, що його слугам не вистачає розуму. Куди я поспішав? Не міг до ночі зачекати, поки всі спати повлягаються? Тоді вже ніхто не помітив би Ребекку і не затримав на півдорозі. І чому розумні думки так запізніло в голову приходять?»

      – Гаразд, чого там… Я розумію, хочеш перед ханом покрасуватися, – пробурмотів не те щоб схвально, але і не осуджуючи. – Роби, як знаєш. Але і в мене буде одна умова. Обов’язкова! – Босоркун додав криці в голос. – Інакше я сам цього героя пристрелю, як тільки з дверей покажеться. Мені зайвий гріх не в мішку носити, а ризикувати – не бажаю. Мало як поєдинок може скластися. Козаки теж, будь здоров, шаблями вимахувати вміють…

      – Яка умова? – насторожився Кучум, розуміючи, що нічого доброго від шайтана очікувати не доводиться.

      Відчувши внутрішній опір аталика, химера загарчала і напружилася, вишкірюючи ікла, готова рвати на шматки будь-якого, хто сміє перечити її господареві.

      – Навіщо тобі, аталик, зайві клопоти і турботи – відповідатиме це честі воїна чи ні? Я сам ґяурові скажу, в очі дивлячись. А там хай козак вирішує: приставати на мою пропозицію чи ні. Жодного обману. Можеш подивитися і послухати, тільки в розмову не лізь. Згода?

      – Але мій повелитель уже дав слово…

      – Яке я приймаю і не заперечую… – стишив голос чорт, демонстративно відвішуючи уклін у бік Салах-Гірея. – Але годі теревенити. Йди вже, клич свого ґяура. Чи ми зими тут чекаємо? Я своє скажу – а він нехай думає. Не сподобається – може знову сховатися.

      – Обіцяєш?

      – Та йди вже! – вишкірився Босоркун. – Не дратуй мене, старий! Я ж не добрий самаритянин, можу і запам’ятати твої слова! Воно тобі треба?

      Відчувши,