Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя. Олег Говда

їх звідти видобути. Але, оскільки ніхто не бігав навколо з оберемками соломи і смолоскипами, підпалювати церкву татари, принаймні поки що, не збиралися.

      Що ж, запорожцям це було на руку. Але поквапитися все одно варто. Зараз у голомозих одні плани, але шайтан їх знає, що вони придумають у наступну хвилину? Закінчиться терпіння у бека, і запалає вогонь! А дерев’яній церкві багато не треба – спалахне, як віхоть соломи.

      Тарас ще раз глипнув на церковне подвір’я і стрибком повернувся у своє тіло.

      – Ну що там? – відразу запитав Іван, помітивши відблиск в очах відьмака.

      – Якщо коротко, то всі полонені на вигоні, а татарва товчеться біля церкви. Ясир пильнує десятка півтора голомозих, не більше. Шкода, зараз день… Близько до них не підібратися. Вигін – не степ, сховатися ніде. Єдиний чагарник від охоронців у півсотні кроків буде. Як хутко не бігти – тривогу підняти встигнуть. Решта татар прискаче швидше, ніж ми бодай частину бранців розв’язати встигнемо.

      – Тарасе, характернику ти мій недолугий, – плеснув Непийвода Куницю по плечу. – Тебе знову заціпило? Чи козацька наука так в’їлася, що її ніяким чаклунством не перебити?

      – Тьху, – спересердя плюнув Куниця. – І що б я без тебе робив, дядьку Іване?

      – Думаю, те ж саме, тільки трохи пізніше… – знизав широкими плечима Непийвода. – Але ти не відволікайся. Як там твоя бабця, нехай спочиває з миром, говорила? Ти можеш все, що забажаєш, аби лише від цього не було прямої шкоди іншим людям? Так?

      – Приблизно… А ще я повинен дуже добре уявити, чого хочу.

      – Тоді не мудрагельствуй довго, а спробуй стати невидимим. Адже від цього нікому шкоди не буде, вірно?

      – Невидимим? – Тарас подивився на ліву руку, і вона зникла. Не розтала, як крижинка, не розвіялася, немов туман, а миттєво – раз і порожнеча. Ніби й не було ніколи.

      – Ого! – Куниця не стримав здивованого вигуку, і рука з’явилася знову. – З нами сила небесна, – перехрестився молодий козак. – Я навіть злякався…

      – Ти не лякатися маєш… – заспокоїв його запорожець, але при цьому, як би ненароком, торкаючись тієї руки, що пропадала з очей. – А зовсім невидимим стати. Від маківки до п’ят. Спробуй ще раз.

      Тарас спробував. Подивився на ноги – вони пропали. І вернулися, лише тільки перевів погляд вище. Збоку це виглядало страшно і… комічно. Перед лавою стояли ноги… що закінчувалися рівним зрізом трохи вище колін, а потім, до самого пояса не було нічого. Вірніше, там проглядала лавка, а решта тулуба Куниці висіла над нею в повітрі. Тарас подивився на ноги нижче – ті пропали, зате сідниці затулили лавку.

      Якийсь час Іван дивився на зникаючі частини тіла юного характерника, потім зітхнув і махнув рукою.

      – Облиш… Я і то бачу, що без належного тренування нічого путнього з цієї затії не вийде. Даремно час марнуємо. Зробимо інакше.

      – Добре, – погодився, аж спітнілий від зусиль, Тарас. – Давай. А як?

      – Пам’ятаєш, ти для проби колодязь з «журавлем» і вином посеред степу зробив?

      – Ще