Воно (кінообкладинка). Стивен Кинг

їхні коміри. У кожного з трійці комір було підвернуто вгору, точно як у Віка Морроу в «Джунглях чорної дошки»279. Білл, який сидів неподалік, апатично граючись під будівлею школи скляними кульками, насправді всього цілком не почув. Не дочув всього також і Генрі з його дружками… але їм вистачило й почутого, щоб розвернутися до Річі. Білл припускав, що Річі хотів сказати те, що потім сказав, стиха. Проблема була в тім, що насправді Річі тихого голосу не мав.

      – Що ти оце щойно сказав, ти, мале чотириоке чуперадло? – поцікавився Віктор Кріс.

      – Нічого я не казав, – відповів Річі, й на цьому запереченні – разом з виразом його обличчя, яке цілком розважливо виказувало збентеження і переляк, – все могло б і скінчитися. От тільки рот у Річі був, як той напіввиїжджений кінь, що має звичку вибрикувати абсолютно без жодної причини. Тепер він раптом додав: – Вам варт’ повиколупувати сірку в себе з вух, пацани. Хочете трохи вибухівки?

      Вони на мить застигли, дивлячись недовірливо на нього, а потім кинулися навздогін. Зі свого місця під стіною Заїкуватий Білл бачив цю нерівну гонитву від самого її початку до цілком передбачуваного кінця. Жодного сенсу не було втручатися; ті троє розбишак залюбки побили б двох хлопчаків по ціні одного.

      Річі побіг по діагоналі через ігровий майданчик малюків, перестрибуючи орелі-дошки та маневруючи між висячих гойдалок, і зрозумів, що забіг до глухого кута, тільки коли вдарився об сітчасту огорожу між ігровим подвір’ям та парком, яка відмежовувала територію школи. Там він спробував видертися на цю сітку, чіпляючись за неї скорченими пальцями й нашукуючи опори носаками кросівок, і подолав уже, мабуть, дві третини шляху до її верху, коли Генрі з Віктором Крісом стягнули його знову вниз, Генрі, вхопившись за спину його курточки, а Віктор за зад джинсів. Коли вони відривали його від огорожі, Річі верещав. Він вдарився спиною об асфальт. Окуляри його відлетіли геть. Він потягнувся по них рукою, і Ригайло Хаґґінс відбив їх ногою ще далі, ось чому одну дужку в них цього літа було полагоджено за допомогою клейкої стрічки.

      Білл скривився і пішов навкруг школи до її фасаду. Він побачив, що місіс Моран, одна з учительок четвертих класів, уже поспішає, аби це припинити, але розумів, що вони ще до того встигнуть добряче надавати Річі, і на той момент, коли вона врешті підбіжить, Річі вже плакатиме. Рюмса-кваша, рюмса-кваша, погляньте-но, рюмса-кваша.

      Сам Білл мав з ними тільки дрібні проблеми. Звичайно, вони насміхалися з його заїкуватості. Подеколи до простого глузування додавалася жорстокість; одного дощового дня, коли всі йшли ланчувати до спортзалу, Ригайло Хаґґінс вибив з рук у Білла його торбинку з їжею і наступив на неї підошвою свого мотоциклетного чобота, розчавивши все, що було всередині.

      – Ой лишенько, – скрикнув Ригайло в удаваному жаху, трясучи піднятими руками собі перед обличчям. – Т-т-так ш-ш-шкода т-т-твій ланч, їб-б-банько!

      І вирушив прогулянковою ходою по коридору туди, де, спираючись на питний фонтанчик біля дверей

279

«Blackboard Jungle» (1955) – культовий фільм за однойменним романом (1954) Айвена Гантера (один із псевдонімів Сальваторе Ломбіно), написаним ним з досвіду 17 днів роботи викладачем у профтехучилищі в Бронксі, «жорсткому» районі Нью-Йорка; Victor «Vic» Morrow (1929—1982) – актор, який дебютував у цьому фільмі, ставши потім зіркою телесеріалів; загинув, коли на нього упав гелікоптер на зйомках фільму Спілберга «Присмеркова зона».