Відьма з Портобелло. Пауло Коэльо

його про це, між ними вибухнула велика сварка і чоловік пішов із дому.

      Я порадив їй зберігати терпіння, проте вона почувала себе глибоко скривдженою. Її вже раз були покинули в дитинстві, й уся та ненависть, яку вона відчувала до своєї кревної матері, тепер перейшла на Лукаса – хоча згодом, наскільки мені відомо, вони знову стали добрими друзями. В уявленні Афіни, порвати родинні узи було найтяжчим гріхом із тих, які людина могла вчинити.

      Вона й далі приходила до заутрені в церкву, але відразу поверталася додому – бо тепер їй не було на кого залишити сина, а під час служби малий дуже плакав, заважаючи іншим вірним зосередитися на молитві. В одну з тих рідкісних хвилин, у які ми змогли перекинутися кількома словами, вона сказала мені, що працює в банку, винайняла собі помешкання, й попросила, щоб я не турбувався за неї; «батько» (вона перестала називати свого чоловіка на ім’я) виконує свої фінансові зобов’язання.

      Та ось настала та фатальна неділя. Я знав, що відбулося протягом тижня, – мені розповів про це один із парафіян. Я не спав кілька ночей, просячи, щоб якийсь янгол просвітив мене, підказав, як мені бути: чи й далі виконувати свій обов’язок перед Церквою, чи віддати перевагу своєму обов’язку перед людьми. Проте янгол так і не прилетів, і тоді я сконтактувався з вищим представником церковної влади, і той сказав мені, що Церква житиме тільки тоді, коли неухильно виконуватиме свої догми, – якби ми робили винятки, то загинули б іще в середні віки. Я точно знав, що відбудеться, хотів був зателефонувати Афіні, але вона не залишила мені свій новий телефонний номер.

      Того ранку руки в мене тремтіли, коли я підняв облатку, щоб освятити хліб. Проказав слова, що їх навчила мене тисячолітня традиція, скориставшись владою, якою наділили мене апостоли, передаючи її від покоління до покоління. Але мої думки відразу повернулися до дівчини з дитиною на руках, такої схожої на Діву Марію, чудо материнства й любові в покинутості й самоті, котра стала в чергу, як це завжди робила, й повільно підходила до мене, щоб узяти святе причастя.

      Я подумав, що більша частина присутньої тут конгрегації знала, що відбувається. І всі дивилися на мене, чекаючи моєї реакції. Я побачив себе в оточенні праведників, грішників, фарисеїв, священнослужителів Синедріону, апостолів, учнів, людей доброї і людей злої волі.

      Афіна зупинилася переді мною й зробила те, що робила завжди: заплющила очі й розтулила рот, щоб прийняти тіло Христа.

      Тіло Христове залишалося в моїх руках.

      Вона розплющила очі, не розуміючи, що відбувається.

      – Потім поговоримо, – прошепотів я їй.

      Але вона не зрушила з місця.

      – За тобою в черзі стоять люди. Потім поговоримо.

      – А в чому, власне, річ? – усі ті, хто стояв за нею, могли почути її запитання.

      – Потім поговоримо.

      – Чому ви не дали мені причастя? Чи ви не розумієте, що принизили мене на очах у всіх? Чи з мене не досить того, що я вже пережила?

      – Афіно,