Відьма з Портобелло. Пауло Коэльо

запитував себе, як вона знаходила в собі снагу виконувати свою роботу в банку після перебування в трансі протягом майже години. Під час однієї з наших випадкових зустрічей у коридорі я запросив її на чашку кави. Афіна розповіла мені, що зробила ще кілька копій касети і що тепер багато людей, які з нею працюють, намагаються добутися до Вершини.

      – Я припустилася помилки? Це – таємниця?

      Звичайно ж, ні; навпаки, вона допомагала мені відновити традицію, про яку майже забули. У нотатках свого діда я прочитав, як одна жінка розповідала про ченця, який відвідував ті місця і стверджував, що всі наші предки й усі майбутні покоління присутні в нас. Тож коли ми звільнялися, ми тим самим допомагали звільнитися всьому людству.

      – Отже, чоловіки та жінки з того сибірського містечка мають бути тут присутні, й, певно, дуже радіють: їхня праця відроджується у світі завдяки вашому дідові. Але я хотіла б вас запитати: чому ви вирішили танцювати після того, як прочитали текст? Виходить, якби ви прочитали щось про спорт, то вирішили б стати футболістом?

      Такого запитання мені ще ніхто не ставив.

      – Бо я тоді був дуже хворий. У мене знайшли якийсь рідкісний артрит, і лікарі попередили мене, що у віці 35 років я, ймовірно, не зможу пересуватися без крісла-каталки. Я зрозумів, що мені залишилося дуже мало часу, і вирішив присвятити себе тому, що в близькому майбутньому стане недоступним для мене. До того ж мій дід написав на тих невеличких аркушах паперу, що жителі Дєдова вірили в лікувальні можливості трансу.

      – Схоже, вони мали слушність.

      Я нічого не відповів, хоч у мене такої певності не було. Можливо, мої лікарі помилилися. Можливо, усвідомлення того, що ти емігрант разом зі своєю родиною й не можеш дозволити собі розкіш тяжко хворіти, з такою силою подіяло на мою підсвідомість, що спричинило природну реакцію організму. А може навіть, це було чудо. Хай там як, а моя католицька віра щодо цього абсолютно категорична: танці не лікують.

      Пригадую, як у своїй юності, позаяк у мене тоді не було музики, що допомагала б пережити таке відчуття, я мав звичай низько опускати на обличчя чорний каптур і уявляти собі, що реальність навколо мене перестала існувати: мій дух переносився до Дєдова, до тих чоловіків і жінок, до мого діда та його актриси, в яку він так був закоханий. У тиші своєї кімнати я просив, щоб вони навчили мене танцювати, навчили виходити за свої межі, бо незабаром я буду паралізований назавжди. Що більше рухалося моє тіло, то яскравішим світлом сяяло моє серце – і більше я навчався, почасти завдяки власним зусиллям, а почасти завдяки допомозі привидів із минулого. Я навіть виразно чув у своїй уяві ту музику, яку вони слухали під час своїх ритуалів, і коли один із моїх друзів через багато років поїхав до Сибіру, я попросив його привезти мені кілька платівок; на мій превеликий подив, музика на одній із них дуже нагадала мені ту, під яку, згідно з моїми уявленнями, танцювали в Дєдові. Але я вирішив не розповідати про це Афіні – це була особа надто вразлива, а її темперамент здавався мені нестійким.

      – Мабуть, ви й справді