День, що навчив мене жити. Лоран Гунель

будинком, і обприскати залізним купоросом територію з боку вулиці, щоб позбутися моху.

      Довкола нього ставало дедалі більше безтурботної публіки у статечному й дружньому настрої. Стрибали дітки, які раз-у-раз вибухали сміхом, злизуючи величезні порції морозива, що стікало по ріжках. Сповнений йодом запах морського бризу час від часу перекривали пахощі вафель і свіжоспечених пиріжків, що линули з недалеких кіосків. У радісному гомоні можна було вирізнити уривки якихось розмов.

      Натовп перехожих цілком природно привів його в куток пірса, звідки можна було спостерігати за тюленями, що купчилися на автономних острівцях. Він бачив їх сотні разів, але не міг не зупинитись і поглянути ще раз, коли проходив неподалік. Їхні лискучі тіла тісно тулилися одне до одного, наче ті спітнілі туристи, що штовхалися перед загорожею, намагаючись їх роздивитися, причому перші залишалися цілком байдужими до нездорової допитливості других.

      Він не міг не запитати себе, хто нестиме відповідальність, якщо балюстрада не витримає натиску й цікаві посиплються в холодну воду Тихого океану. Підприємство, яке її виготовило? Чи той, хто встановлював? Чи управителі Pier 391, які зробили цей пірс комерційним простором, що приваблює цілі натовпи? Відтоді, як вони стали продавати страховки посеред комерсантів регіону, подібні запитання отруювали його розум. Справжня професійна деформація.

      Він ішов своїм шляхом уздовж набережної, час від часу ухиляючись від юнака чи юнки на роликах. Невелика джазова група з блискучими мідними інструментами почала стандартну п’єсу Сіднея Беше. Трохи віддалік чоловік років шістдесяти нервово ляскав по кишенях свого одягу.

      – Його немає! – повторював він. – Його немає!

      – Ти про що? – запитала жінка у великих окулярах, що стояла обіч нього. – Ти про що?

      – Про гаманець! Він зник!

      – Напевно, залишив його в готелі. Ти тепер усе забуваєш…

      – Та ні… Він у мене був… Я певен… Я… О, ось він! У задній кишені, – промовив він, мацаючи ліву сідницю.

      – Ти втрачаєш голову, бідолашний …

      Джонатан зворушено глянув на літнє подружжя. Було малоймовірно, що колись він сам пізнає такий тип відносин.

      Вони з Анжелою були разом сім років. І коли вона пішла, помилково звинувативши його у зраді, він відчув справжній шок, період пригнічення, тоді самотності і її відсутності.

      Дзеленчання велосипедного дзвоника перебило плин його думок.

      Оскільки авто з вулиць прогнали, пішоходи й велосипедисти заволоділи їхніми правами, весело заполонивши шосе. Світлофори капітулювали, безнадійно й без упину кліпаючи. Натовп поступово густішав, заповнюючи вулиці й поширюючи свій гарний настрій у найменші закутки міста.

      Час від часу Джонатан поглядав на мобільний телефон, перевіряючи, чи не прийшов електронний лист або есемеска. Інколи комерсанти вирішували свої адміністративні проблеми в неділю й тоді посилали йому листи. Навіть якщо вони інколи йому й докучали, ці контакти трішки ослаблювали болісне відчуття самотності. Зайняти

1

Pier 39 – торговий центр на пірсі в Сан-Франциско, популярний туристичний об’єкт. (Прим. перекл.)