День, що навчив мене жити. Лоран Гунель

переглядав сцени прийому на роботу, що мали місце після його звільнення. Його мучили, випитуючи причини передчасного звільнення. Ті принизливі співбесіди, коли йому ставили особисті, скандально інтимні запитання. Яке відношення мої хобі мають до посади? – хотілось йому закричати. Чи вам не все одно – одружений я чи ні? Він мав би так сказати й одразу послати їх до дідька, зокрема відмовитися від входження в ситуацію, в ці дебільні рольові ігри… І щоразу їхні квапливі, смішні, нікчемні висновки. Стежити за навичками спілкування… Матиме проблеми при роботі в команді… Нездатний комунікувати.

      Райян стер останній запис.

      Тепер йому доводиться задовольнятися місцем базового програміста, за яке отримує три копійки. Телеробота – єдиний цікавий момент у цій цілоденній роботі, яку він нашвидкуруч робив за півдня.

      Весь збаламучений, він зробив три ковтки кока-коли, а тоді обернувся до екрана свого комп’ютера. Сто сімдесят шість лайків і дванадцять коментарів до його останнього посту, відео типа, який чотири рази змінює свою думку, роблячи замовлення, потім пригнічено з’їдає гамбургер, ділячись із дружбаном, що зрештою волів би хот-дог. Чисто тобі довбешка сільського ідіота. Зі сміху можна вмерти.

      Його блог «Хроніки Міннеаполіса» забитий подібними сценками. Рекламні транспаранти приносили пару доларів то там, то сям. І то хліб. Він спершу вагався, чи не назвати його «З життя придурків», однак віддав перевагу очевидному посиланню на віддалене місто Сан-Франциско. Фільмував він великим планом, тож розпізнати місцину неможливо. Такий собі спосіб дезорієнтації, щоб мати спокій. Каліфорнійський закон був категоричним: перш ніж знімати в публічному місці, слід отримати попередню згоду всіх відтворених осіб. У Міннеаполісі, в глушині Середнього Заходу, можна вільно фільмувати все, що заманеться.

      Отже, він ділився нестримним сміхом з невеликою групою вірних відвідувачів сайту. Оскільки суспільство організовано придурками й для придурків, казав він собі, над ним краще сміятися, ніж горювати й заробити собі виразку.

      Завдяки залученості до зйомки мешканців свого кварталу він знав, як їх звуть та епізоди їхніх життєвих історій. Вони здебільшого були нецікаві, гнітючі своєю банальністю й посередністю, та інколи ідіотизм надавав посередності пікантності.

      Райян ще раз ковтнув кока-коли й зупинив свій вибір на двох молодих жінках, перед якими стояли великі чашки чаю з хмарками пари. Одна з них збиралася заміж і ділилася з подружкою своїми життєвими планами. Райян не міг стримати усмішки, почувши лагідно-наївний тон майбутньої нареченої. Вона мала в собі потенціал.

      Він оптимізував настройки. Відкривши об’єктив на f8, одержав достатню глибину різкості. Апарат чудово демаскував накладні вії та чорні, замазані кремом, цяточки.

      – З Бобом ми ділимося всім, – казала вона.

      – Тобі пощастило, – відповіла подруга. – Мій Кевін завжди знаходить причину, щоб не прибирати зі столу. Те саме і з застиланням постелі. Мене це, зрештою, дратує.

      – Розумію. Ми з Бобом