Подорож собаки. Брюс Кэмерон

мене не підведе.

      – О Дружку. Ти кажеш мені, що вже час, – сумно промовила вона. – Гаразд, Дружку, гаразд.

      Коли ми вийшли з будинку, я пошкандибав до дерева зробити свою справу. А потім стояв і озирав Ферму у світанковому світлі, усю забарвлену помаранчевим і золотим. З карнизів крапала вода – вода з холодним чистим запахом. Сира земля готова була розродитися квітами й травою – я носом відчував нову парость просто під поверхнею духмяної грязюки. Це був такий погожий день.

      Я щасливо дістався машини, та коли Ганна відчинила задні дверцята, я не звернув на це уваги й почвалав убік, доки не ткнувся носом у передні. Вона легко розсміялася, відчинила дверцята й підсадила мене, допомагаючи залізти в авто.

      Я був собакою переднього сидіння.

      Я сидів і споглядав цей день, який ніс із собою обіцянку тепліших вітрів. Сніг іще ховався в найгустіших заростях дерев, але вже зійшов у дворі, де ми з Ітаном разом гралися, качалися й боролися. Цієї миті здалося, ніби я чую його, чую, як він каже, що я хороший собака. Мій хвіст радісно застукав від спогаду про його голос.

      Ганна часто простягала руку й торкалася мене, доки ми їхали до Доктора Деб. Коли вона заговорила, смуток так і хлинув із неї, і я лизнув її руку, що гладила мене.

      – О Дружку, – сказала вона.

      Я помахав хвостом.

      – Щоразу, як дивлюся на тебе, я згадую мого Ітана. Дружку. Хороший собака. Ти був його товаришем, його особливим другом. Його собакою. І ти привів мене назад до нього, Дружку. Знаю, ти не розумієш, та коли ти з’явився на моєму порозі, то звів нас з Ітаном знову разом. Це зробив ти. Це було… жоден собака не робив більшого для своїх людей, Дружку.

      Я був щасливий чути, як Ганна знов і знов називає ім’я Ітана.

      – Ти найкращий собака, Дружку. Дуже, дуже хороший собака. Хороший собака.

      Я замахав хвостом, почувши, що я хороший собака.

      Я так і сидів, коли Ганна відчинила дверцята біля дому Доктора Деб. Знав, що жодним чином не зможу зістрибнути вниз із моєю лапою. Я тужливо глянув на неї.

      – О, гаразд, Дружку. Зачекай-но тут.

      Ганна зачинила дверцята й пішла. За кілька хвилин Доктор Деб і чоловік, якого я ніколи раніше не бачив, вийшли до машини. На руках чоловіка був запах кота, ще й м’ясний аромат. Вони з Доктором Деб віднесли мене до будівлі. Усіма силами я намагався не звертати уваги на біль, який пронизував мене, доки вони це робили, але при цьому важко дихав. Мене опустили на металеве ліжко, і було надто боляче, щоб махати хвостом, тож я просто поклав голову вниз. Приємно торкатися прохолодного металу, розтягнувшись на ньому.

      – Ти такий хороший собака, хороший собака, – прошепотіла мені Ганна.

      Я знав, що тепер уже мені лишилося недовго. Я зосередив погляд на ній – вона всміхалася, але водночас плакала. Доктор Деб гладила мене, і я відчував, як її пальці намацують складку шкіри біля моєї шиї.

      Я впіймав себе на тому, що думаю про маленьку Клеріті. Я сподівався, що скоро вона знайде іншого собаку, який нагляне за нею. Кожному